Цього скромного 55-річного чоловіка з Оноку довго довелося вмовляти на інтерв’ю. Мовляв: «Краще зустріньмося після перемоги у мирній Україні!». Батько чотирьох вже дорослих дітей (двох синів і дочок) приїхав у десятиденну відпустку за власною автівкою, аби забрати її на фронт. І за ці кілька днів вдома більш за все хотів побути вдома, натішитися внучатам, яких у них з дружиною Анною вже 3. Та все ж ми зустрілися. Солдат Василь КОПЧА підписав контракт на військову службу у час, коли в нашій державі вже кілька років тривали військові дії. А з перших днів повномасштабного вторгнення він з побратимами нашої 128-ої гірсько-штурмової бригади – у найгарячіших точках.
– Після школи я служив у Байконурі (Казахстан) (перший найбільший у світі космодром – Авт.). Потім їздив на заробітки. А коли почався коронавірус, стало складно знайти роботу за кордоном. Взявся шукав її вдома. Йду містом, бачу – ходять солдати. Підійшов до одного (був тільки у формі, без шевронів і пагонів) і, як потім з’ясувалося, я натрапив на офіцера, підполковника. Він відвіз мене у частину, де наш дивізіон. У мене одразу попросили права. Я їм показав. Виявилося, що їм якраз треба було водія. Приніс військовий квиток у військкомат і мене одразу записали у взвод забезпечення. Так 6 квітня 2021 року я став військовим. Перше місце служби – Маріуполь. Тоді він був ще вільною територією України, без ворожих зазіхань і руйнувань. Було нас близько 100 чоловік. Так як я люблю їсти варити, то й там взявся готувати. Заміняв при потребі кухарів. Найбільше військові любили їсти борщ, плов і олів’є. У нас з дружиною четверо дітей. Коли вони ще були маленькими, дружина працювала у райлікарні. Коли я був вдома з дітьми, варив їм їсти, навіть хліб та завиванці випікав. Жінка ж прийде з роботи втомлена, а вдома вже чекає вечеря і щасливі сини та дочки, – розказує Василь Михайлович. – Приїхали ми тоді додому з Маріуполя 19 грудня на самі Миколи. То був для сім’ї подарунок. Протягом двох місяців звісно не було відпустки, ходили в наряди, на полігон, та хоч ночували вдома.
– Коли рік тому почалася повномасштабна війна, ми знову поїхали на фронт. Спочатку ешелоном попрямували у Дніпро. Половина колони тут зупинилася, інша половина мала йти на Херсон. Та ворог здійснив наступ на Київ і нам довелося їхати на захист столиці. Їхали два дні. Прибувши на місце, батарейні гради одразу «розчинилися». У нас були 2 бензовози із соляркою та бензином. Ми їх охороняли, перевозивши з одного місця на інше. Протягом місяця був водієм у начальника штаба і командира дивізіону. У Києві ми стояли у передмісті Вишневому. Там поруч з авіаційним заводом живуть його працівники теперішні і колишні з сім’ями. У разі виникнення загрози, у бомбосховища ховатися бігли всі – і дорослі з дітьми, і старенькі. Приємно було, коли в люті морози жінки давали нам окріп для гарячого чаю. Ходив у караули. Звільнивши Київ, нас передислокували у Запоріжжя, звідти – в Зеленодольск Дніпропетровської області, Херсон. Як ешелон йшов у наступ, ми прямували заді них – позаду піхоти та артилерії. З Херсону знову вернулися у Запоріжжя, де тиждень відпочили і поїхали далі в Донецьк. Відтак я возив командира по населених пунктах: село Сергіївку Одеської області, в Соледар Бахмутського району Донецької області, у Запоріжжя та села Горіхово і Камишуваху… Тепер багаточисельними групами не можна скупчуватися, аби не наражати велику кількість людей на небезпеку. Продукти розвозимо по позиціях, варимо їсти самі собі по черзі, – продовжує свою розповідь Василь Копча.
Наш герой каже, що раніше жителі східних областей казали українським військовим: «Чого ви сюди прийшли?». Зараз вони бачать руїни власного житла, терплять непоправне горе і чималий стрес, які спричиняє «русский мир», тому щиро радіють рідним українським захисникам. Бо всі прагнуть мирно жити на рідній землі.
Василя Копчу нагородили медаллю «Учасник бойових дій» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Та найбільшою нагородою для чоловіка стане перемога над ворогом і мирне життя його дітей та онуків. Віримо в Збройні сили України! Перемозі – бути!
Наталія КОБАЛЬ
