Неля Олаг з села Тросник Виноградівської тергромади за кілька місяців побувала з волонтерською місією у Донецькому та Запорізькому напрямку майже 20 разів. Дівчині всього 22 роки. Медикиня за фахом, працювала три роки у сільській школі. Вона звільнилася з роботи задля того, аби мати змогу коли хоче їздити до наших військових з гостинцями.
Її тато, Віктор Олаг, знаний у районі сантехнік. Донечка вдалася в нього і характером, і вдачею, і вподобаннями. Разом з батьком надають послуги сантехніка та електрика. Хоч у цій сім’ї зросли 4 дочки і усіх батько долучав до своєї приватної справи, та саме найменша стала його найбільшою помічницею. Татова донечка (як вона сама себе називає) вправно тримає в руках будь-який інструмент і вміє лагодити труби краще за деяких чоловіків.
Зізнається, що коли почала їздити на Схід, зіткнулася із непорозумінням, ба, навіть осудом друзів та знайомих. Через неабияку сміливість їхати на власному авто самій за кермом у інший кінець України на фронт, її прозвали «Кантуженою». Та це ніяк не вплинуло на чітку позицію молодої волонтерки. «Байдуже, що говорять. Я їду до наших захисників із задоволення, бо знаю, що вони чекають. Там зовсім інше життя і інший світ. Люди на війні відверті та щирі. Вони справжні, без вдаваних понтів… І мені це дуже імпонує. Бо ціную в людях справжність, чесність і щирість».
Люди, котрим Олаги надавали послуги сантехніка-електрика, завжди фінансово підтримують благодійні збори дівчини. А це не тільки гроші на поїздку. На днях вона закрила збір на старлінг і він уже у захисників на передовій. Багато хто з односельчан та виноградівських волонтерів допомагають завантажити автівку продуктами і всім необхідним. Вже на Сході познайомилася з київськими волонтерами, тож зараз домовляються і їдуть разом.
– Просто поїхати і щось відвести хлопцям – це добре. Адже вони чекають нас, чекають спілкування… Проте, захотілося нам чогось більшого, аби створити їм на місці домашній затишок. Тож щоразу готуємо на місці для них банош та бограч у великих казанах. Так, за три дні перебування там, зазвичай роздаємо по 550 літрів бограчу. Я везу із Закарпаття овочі, а от м’ясо беруть друзі з Києва із благодійної організації «Хрест». Крайні два рази везли по 5 мішків качанів солодкої кукурудзи з поля знайомих. Вона розійшлася «на ура». Хлопці розбирають готову їжу і для себе, і побратимам в окопи відвозять.
Польова кухня – це класно, але в хорошу погоду. Та коли Неля вперше поїхала в Донецьку область – на дворі лютував мороз -20. Пригадує, що коли нарізали інгредієнти до бограчу, рукавиці на руках змерзалися і овочі примерзали до дощечки… То була її найжахливіша поїздка. Але це не зупинило витривалу дівчину. Тож перша поїздка не стала останньою.
Звичайно, не завжди все легко. Бо сама по собі дорога на Схід, зруйнованими селами й містами, є психологічно важкою. Одного разу за кілька будинків від місця їх ночівлі був приліт: вночі ракета впала на будинок і вбила дідуся… А ще під час однієї з поїздок неподалік підірвали переправу. А от постійні сигнали тривоги, свист пролітаючою над головою ракети і постріли, залпи та вибухи неподалік вже не лякають відважну дівчину. Про це вона розмірковує по-філософськи: «Якщо ти маєш померти, це може статися будь де і будь коли. А тут я можу бути корисною хлопцями, хоч чимось їм допомогти і підтримати».
Тож тільки повернувшись додому, Неля Олаг не дає собі часу на відпочинок. Вона одразу береться за організацію наступної поїздки, бо там чекають наші хлопці, котрі боронять Україну від загарбників.
З такими відважними дівчатами і хлопцями вільній, мирній Україні бути!
Наталія КОБАЛЬ
