Тендітна зовні, сильна і войовнича по натурі Ганна Андронік третій рік готує солдатську кашу. І не просто в охайній, затишній кухні, а там, де по справжньому «пекельно»… У повному обмундируванні вагою понад 30 кг, з автоматом під боком 45-річна жінка «чаклує» над казанами під свист куль і канонади снарядів, аби наші мужні захисники смачно їли і мали сили бити клятих москалів. Ми поспілкувалися із Ганною Іванівною під час її перебування у Виноградові. Та тут, у мирі й спокої, жінці не сидиться. Вона знову рветься на передову… І не тому, що прагне воювати, бо ж не раз їй доводилося стріляти у ворога, котрий прийшов на рідну землю нас вбивати. А тому, що понад усе прагне миру.
– Народилася у Молдові. У 1986-му році батьки приїхали в Україну на заробітки. Їм тут так сподобалось, що вирішили оселитися назавжди, забрали нас – трьох дочок. Батько наш помер молодим – у 44 роки. А мама зараз хворіє цукровим діабетом і має травму ноги, тому ми її дуже бережемо від зайвих стресів… Живемо ми в Кіровоградській області. Закінчивши місцеву школу, я здобула вищу освіту бухгалтера та по продовольчій службі. Певний час працювала кухаркою у ресторані. А от 27 вересня 2019-го я пішла на військову службу за контрактом. Мені дали відношення з 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. І вже після навчання у Старичах, що на Львівщині, 27 грудня на той час старший кухар, вже була в зоні ООС в Донецькій області. Оскільки я уявлення не мала про військове життя, найперше мене вразили умови проживання: маленька кімнатка без вікон. Я спочатку була в реактивному артилерійському дивізіоні. Згодом мене перевели у батальйон «Тиса». Торік мені присвоїли звання старшого солдата. 28 березня цьогоріч перевели на посаду начальника їдальні. У травні отримала звання молодшого сержанта. Наразі військову службу вважаю своїм покликанням, бо серце болить за тих діток, котрі зараз гинуть у війні. До нас на одній із позицій приходив чоловік і просив хліба. Казав, що в сім’ї 7 діток і нема що їсти. А коли виїжджали на одну із позицій, завжди на дорогу до нас вибігав 6-річний хлопчик, котрий хворів на ДЦП і не розмовляв, він виглядав на 3 рочки. Ми з водієм завжди купляли для нього смаколики. Коли бачила його останній раз, він вистрибнув мені на руки і так сильно обняв… Я розплакалася. У такі моменти зникає страх за себе, за власне життя. Бо душа від болю розривається за страждання невинних дітей. У голові тільки одне: «Вперед – до перемоги!».
– Коли ми знаходилися в Запоріжжі, то годували 174 людей. Більшість були на позиціях і доводилося виїжджати до них. На польовій кухні у бронежилеті та касці, спішили готувати і видавати їжу між обстрілами. У разі небезпеки, ми лягаємо на землю або ховаємося в бліндажі, а воїни займають позиції. На виїздах хлопці їли кашу з тушонкою, картоплю, на сніданок отримували скибочку масла і гарячий чай, компоти на обід. М’ясо було тільки двічі через те, що в польових умовах його нема як зберігати. Супи рідко варила, готувала переважно зелений і червоний борщ. Коли зверху нічого не падало – пекли пиріжки, оладки. Дякуючи нашим командирам Миколі Морозу та Віталію Галасу, гріх нарікати на умови проживання. Вони намагаються створити максимально комфортні умови, завжди переживали за всіх військових, за безпеку життя і здоров’я кожного солдата. Микола Анатолійович завжди сам перевіряв обстановку, а вже потім давав військовим команду їхати. Бо ж на фронті багато мобілізованих, не всі досвідчені і можуть, не дай Бог, потрапити у халепу. Якось ми потрапили під сильний обстріл, то після його завершення командир просто мовчки об’їжджав усі автівки і дивився, чи всі живі. Я думала, що він у той момент повністю посивіє від хвилювання за своїх воїнів. Слава Богу, всі були живими, – розповідає Ганна Іванівна.
– Свекруха, яка для мене наче рідна мама, виховує мого сина від 3 місяців, а Миколі зараз 13 років. Дівчата сміються, коли я кажу, що маю мамі ноги цілувати, та коли чують, як ми з нею спілкуємось, дивуються, як це насправді можуть бути такі стосунки між свекрухою і невісткою. Вона – золота жінка, часто телефонує, хвилюється за мене. Слава Богу, мені дуже пощастило з нею. Оскільки ми межуємо з Миколаївською областю, мій син щодня рахує ракети, літаки, винищувачі, скільки вибухів чув… За 15 км від нас розбиті села. Тому у нас по сусідству живуть переселенці і, на жаль, багато з них чекають «руский мир». А у нас в родині всі боронять Батьківщину: син моєї старшої сестри обгорів у танку, слава Богу живий, меншої сестри син зараз теж там, де запеклі бої, зять свекрухи після поранення зараз вдома на реабілітації і вже збирається «на передок». Тож коли мама бачить серед переселенців дорослих здорових мужиків, завжди плаче: «Ви там воюєте, захищаєте їхні домівки, а вони тут жирують». Всі мої родичі з Молдови роз’їхалися за кодон і тепер кличуть жити до них наших. Але син категорично відмовляється. Ствердно каже, що чекатиме маму вдома, а бабуся його в цьому підтримує. А от коли виросте, то прагне стати військовим. Зараз вони з бабусею тримають господарство. Він навіть місце своє має на ринку, де у вихідні дні з 9-ти років продає домашні вершки, молоко, сир, яйця, м’ясо курей та качок. Він сам любить доглядати за худобою і тримає корівник та курятник в ідеальній чистоті.
Тепер обидві мами Ганни і її синок з нетерпінням чекають, коли скінчиться війна. І не через те, що не чутимуть вибухів та автоматних черг, а тому, що лише тоді приїде їхня захисниця і сім’я знову буде разом…
Наталія КОБАЛЬ
