В’ячеслав ПАНТЬО з села Черна із перших днів війни зайнявся волонтерською діяльності. Привозить із-за кордону гуманітарну допомогу, відвозить її в обпалені війною міста України для військових та цивільного населення. Чоловікові у січні виповниться 41 років і він багатодітний батько – 10 синів та дочок, двоє з яких – аутисти. Не раз бачила його дописи та стріми про поїздки на фронт у соцмережах. Тож запросила В’ячеслава Васильовича на інтерв’ю, аби розказав про свою волонтерську діяльність. Не оминули ми і теми сім’ї, яка є сенсом його життя. Саме про діток та дружину він розповідає з особливою ніжністю та любов’ю. Що тут скажеш: для справжнього українця родина – то святе. Саме за свою землю, за родину і воюють наші захисники, у лавах котрих і їх старший син.
– У нас з дружиною Галинкою Юріївною 10 діток – 7 хлопчиків і 3 дівчинки. Вона має освіту і до народження молодших діток працювала керуючою магазину«Ватсонс» у Виноградові. Наразі вдома доглядає малечу і допомагає мені у волонтерській діяльності. Зараз наша найбільша гордість – старший син 22-річний В’ячеслав воює на фронті. Він давно хоті
бути військовим. З 2016-го року почав ходити на стрільбища. Мріяв про Французький легіон. Та після повномасштабного вторгнення росії на Україну, Слава пішов добровольцем у Правий сектор, яких уже приєднано до лав ЗСУ. У нього дуже хороші командири і побратими. Службу несе в розвідувальній групи сил спеціального призначення. Славік – водій. Професія дуже небезпечна, бо під час обстрілу, найперше цілять водію в голову. Загалом на війні нема небезпечних професій. Під Мар’янкою був з побратимами в оточенні, та слава Богу, вибрались. Було багато поранених, але всі лишилися живі. Бувало, коли по кілька днів не виходить на зв’язок, ми з дітьми стаємо на коліна і молимося. На два роки молодший Павло допомагає мені по господарству у вирощуванні полуниці. Насадили її на трьох гектарах землі, тож роботи під час сезону чимало. Він теж сам пішов вслід за братом у військкомат, але почувши, де воює старший брат, його відправили додому, щоб, мовляв, трохи підкачався і змужнів. Даринка, котрій скоро виповниться 20, вчиться на поліцейську у Львівському державно університеті внутрішніх справ. Максиму 15 років, Тимофію 13, Арсенчику тепер буде 12 років. Восьмирічна Ганночка і семирічний Данилко – аутисти. Їм потрібна дуже велика увага, спеціалізоване навчання. У нас в районі фахівці є, та нема спеціалізованого обладнання. Тож доводиться возити їх у Мукачево. У них нескладна форма. При правильному розвитку, дасть Бог зможуть повністю соціалізуватися в
суспільстві і жити повноцінним життям, як кожен з нас. Найменші наші невгамовні бешкетники – Яночка та на півтори рочки менший за неї дворічний Йосип, – розповідає багатодітний батько. – Ми з Галинкою разом пережили чимало складних життєвих ситуацій, важко проходив період притирки характерів, та, дякуючи Богу, ми змогли вистояти і лишитися разом. Як нагороду за пережите Всевишній благословив нам чудових діток. Звісно,
старші допомагають по господарству і дивляться за молодшими, але основний тягар все ж лежить на плечах матері. Я розумію наскільки їй важко і по-можливості допомагаю і підтримую. Часом беру на себе функції варити їжу для всієї сім’ї. І це чи не найважче, бо в кожної дитинки свій смак і свої гастрономічні забаганки… З власного сімейного досвіду скажу, що гармонія і злагода в сім’ї можлива лише тоді, коли чоловік навчиться цінувати,
розуміти і поважати свою дружину, коли усвідомить, наскільки їй важко у побуті
дбати про всіх. А виносити і народити дитину – це подвиг. Хлопцем я був бешкетником. Мама Марта Пантьо працювала директоркою сільського будинку культури, тож я з нею завжди ходив на всі дискотеки. Дружина моя на рік молодша за мене. Я вдячний долі, що поєднав з нею своє життя і саме вона зуміла змінити мене на краще. Дякуючи Богу, ми разом і між нами панує порозуміння. Оскільки діткам потрібна постійна увага і нові враження, часом організовуємо поїзди на відпочинок, де є дитячі атракції, аби вони не тільки змінили обстановку, а й могли погратися, вихлюпнути енергію. А от коли відвозили з Галинкою гуманітарку, то за старше вдома лишалася Даринка. Вона перша мамина помічниця.
– Стараюся поєднувати сімейні справи з волонтерською діяльністю. Поїздки зазвичай планую на вихідні, оскільки у будні відвожу сина і дочку аутистів до фахівців у приватну клініку Мукачева. Раніше я підробляв перевізником. Багато наших людей працюють за кордоном і добре мене знають. Саме наші заробітчани найперше почали допомагати
тим українцям, котрі опинилися в біді, – продовжує свою розповідь волонтер. – Почалося все з того, що треба було перевезти гуманітарну допомогу для переселенців нашого Королівського ОТГ, так як багатодітний батько можу спокійно перетинати кордони. Першими донатами моєї волонтерської діяльності стали мої друзі з Голландії, Словаччини, Чехії. Майже всі вони – заробітчани, яким не байдужа доля України. Велика їм подяка. Коли почав співпрацювати з французами (з ними познайомив мене друг, котрий
вже давно живе у Франції), вони вперше привезли для переселенців нашого ОТГ 6 заповнених продуктами мікроавтобусів. Вони були вражені, познайомившись з
нашою великою сім’єю. Коли почалося відключення світла, подарували для нашої сім’ї генератор і багато корисних речей. Зараз їдуть до нас вчетверте. Це – колишні військові льотчики з сім’ями, яким уже за 70 років. Вони неймовірні люди, котрі переймаються долею нашої держави і її мешканців і дуже допомагають. Почувши, що ми з дружиною мріємо створити будинок сімейного типу для дітей, котрі осиротіли через війну, вони одразу взялися розробляти проект дому і хочуть допомогти побудувати його. Віримо, що в найближчому майбутньому зможемо не тільки огорнути своєю любов’ю хлопчиків та дівчат із зруйнованих москалями областей, а й відкрити там клініку для діток-аутистів яких, на жаль, щороку стає
все більше…
– Вперше поїхали з дружиною на Запоріжжя до своїх друзів-волонтерів, котрим передали продукти харчування мої друзі словаки. Тоді там ще не було великих руйнувань. Та коли ми виїхали, наступного дня прилетіли 4 бомби. Допомагаю і військовим. Не раз бував на позиціях наших захисників із Закарпаття. Із дороговартісних речей, організовував збір коштів на квадрокоптер та тепловізор. Спонсорами придбання були не тільки жителі нашої громади, а й мій друг-односелець котрий зараз живе у Сіднеї, – розповідає В’ячеслав Васильович. – Коли у квітні був у Яковлівці, що на Харківщині, за п’ять кілометрів від нас стояла нульова позиція. Зараз те село зрівняли з землею. Повертаючись додому на мікроавтобусі з причепом, хотів скоротити розбиту ворогом дорогу і поїхав неправильним
напрямком – на Ізюм, окупований москалями. Страшно було дивитися на зруйновані будівлі, розбиті автівки та автобуси… Коли об’їжджав повалене дерево, це мене трохи насторожило, але не зупинило. Зупинився тільки тоді, коли переді мною за 30-40 метрів розірвався снаряд. Я такого страху ніколи в житті не відчував. На адреналіні, миттєво розвернувся і поїхав назад… Зупинився лише тоді, коли побачив українських військових, котрі виходили з лісопосадок із байрактарами. Я вийшов з автівки, став на коліна і дякував Богу за збережене життя. Подумав, що раз вцілів, значить у Всевишнього є ще на мене плани і я потрібний своїй дружині та дітям. Їздив кілька разів і в Бахмут, що на Донбасі. Передостанній раз їхали до захисників з Чопського прикордонного загону, везли їм джипи. Також повезли теплі речі та харчування в Курахівський район Донецької області. Місцеві жителі були дуже раді нам, казали, що до них ще жодного разу не приїжджали волонтери. Багато медикаментів відправляв у Київську та Запорізьку області, у Кривий ріг. Під час крайньої поїздки також відвозив медикаменти з Франції у мобільний шпиталь, який розгорнув палатки для надання екстерної допомоги пораненим під Бахмутом.
Майже вся сторінка В’ячеслава Панті у фейсбук – фото-звіти отримання та доставки гуманітарки і світлини найдорожчих – дружини і дітей. В’ячеслав Васильович каже, що саме діти – його втіха і розрада після напружених поїздок.
Тож дай Боже їм зростати і жити у мирній Україні!
Віримо в перемогу!
Наталія КОБАЛЬ
