Антоніна КАПІТАН з Оноку не одне десятиліття пропрацювала фельдшеркою і невтомно піклувалася про здоров’я односельців. Та ще й три скликання була депутаткою сільської ради. Турбота про оточуючих у неї, певно, в крові. Бо ж і тепер, з першою групою інвалідності хоч і сама потребує допомоги, вона дбає про захисників України як може – в’яже теплі шкарпетки. Для воїнів у окопах це велика допомога. Адже теплі ноги – це в першу чергу здоров’я. Скільки ніг зігріла з 2015-го вже й не порахувати… Судоми зводять руки, але і це не зупиняє Антоніну Антонівну.
– Народилася я у 1948-му році в Одесі. Батьки переїхали у селище Добровеличківка Кіровоградської область, там мене і зареєстрували. Здобувши освіту, пішла працювати фельдшеркою на місце моєї покійної мами. З чоловіком познайомилася у рідному селище, куди він приїхав на заробітки з бригадою будівельників. Його батька схопив радикуліт і я приходила йому робити уколи. Хлопець проводжав мене додому, от так і зав’язалися стосунки. Ми одружилися, побудували дім у моєму селі, там народилися наші трійко діточок. В Онок ми із малими дітьми (дочкою і двома синами) переїхали у 1986-му році на запрошення братів чоловіка. Якраз тоді сталася та страшна аварія на Чорнобильській АЕС. Ми їхали завантажені сюди і стояли у заторах, доки вивозили людей, речі і худобу з ураженого атомом Чорнобиля. Це було сумне і страшне видовище, – розповідає Антоніна Антонівна.
– Приїхавши, 15 травня я почала працювати акушеркою в Оноці. Пропрацювала 25 років до 2011-го, доки мене не спаралізувало. Чоловік працював водієм на швидкій, потім – на вантажівці. Жили, як всі сім’ї: будували хату, виховували дітей, працювали, тримали господарство, було у нас аж п’ять корів. У 2006-му трагічно загинув чоловік – обрізав виноград, впав з драбини і помер. Тож я зараз живу з молодшим сином, невісткою і онуками. Слава Богу, в мене така хороша невістка Оксанка, що 10 дітей варта. Я завжди кажу: наказав мене Бог каліцтвом, але водночас нагородив невісткою, яка доглядає за мною, дбає, допомагає. Друга невістка Маріка теж дуже хороша, живуть неподалік і теж провідує мене, допомагає. Та все ж основний тягар по догляду за мною лежить на тих, хто зі мною проживає. Дочка теж продовжила династію акушерки, так само як і одна з 8 онуків. Мій зять фельдшер Іван Дорогій зараз на фронті медиком у 128-й бригаді. Я дуже вдячна лікарям та людям у селі за допомогу. Тішуся, що сама можу допомагати іншим. Адже ці шкарпетки для солдатів – тепло ногам, а для мене – стимул, мотивація жити.
– Все почалося 2015-го року. Прочитала у районній газеті статтю волонтерки Мальвіни Савинець про те, як збирають допомогу і відправляють захисникам на Схід. Вона написала, як одна жінка з Хуста принесла дві пари власноруч зв’язаних шкарпеток. А я лежу і думаю: в’язати вмію, адже завжди в’язала дітям шарфики, шапочки, костюмчики, тож і шкарпетки солдатам зв’яжу. Порозпускала старі светри і лежачи (це тепер я вже можу сидіти, а тоді повністю лежала) нав’язала 28 пар. Тут назріло питання: як передати на Донбас? Розуміння чомусь не було, що якщо волонтери пишуть у газету, в редакції можуть мене з ними зконтактувати. У нашого тодішнього голови села Михайла Ониська син служить священником в Ужгороді. Я зателефонувала о. Олександру, адже то було якраз перед Великоднем і церкви та монастирі відправляли воїнам освячені Пасхи. Він відповів, що вони вже все освятили і відправили. І ось я потрапила у лікарню до Оксани Пірус на «вузі». Ми давно знайомі, тож розговорилися. Саме вона через свого чоловіка, котрий співпрацював з волонтерами, підказала мені де вони перебувають. Я і попросила невістку Оксанку піти туди і віднести шкарпетки. Отримавши їх, Мальвіна Йосипівна мені передзвонила і так я почала співпрацювати з волонтерами і в’язала, скільки могла. Тепер, коли почалася повномасштабна війна, потрібна багато шкарпеток і багато рук. Коли побачила по телевізору, що сніг упав, в голові промайнуло: «А як ті наші воїни в окопах, їм же холодно». Коли в’яжу, читаю до Пресвятої Богородиці молитву-прохання захистити наших синочків, котрі боронять Україну. Допомагають мені і онуки. Я розпускаю светри, а Владка змотує у клубочки, молодший онук Сашко свої листи з малюночками вкладає у шкарпетки. Найбільше відправлення за раз було, коли нав’язала 110 пар шкарпеток,
це – 3 бананові коробки. Ми з дев’ятирічним Сашком упаковували і він мені каже: «Це дуже великий подарунок для наших воїнів. Бабусю, вони тобі будуть казати «Спасибі».
І дійсно, всі захисники вдячні цій чудовій жінці за її невтомну працю і добре материнське серце. Дай, Боже, вам довгих років життя, сили та наснаги, а головне – здоров’я тіла та душі. Разом із захисниками, котрі на фронті, ви у тилу наближаєте перемогу України.
З такими жінками наша нація – нездоланна.
Вільній і незалежній Україні бути!
Наталія КОБАЛЬ
Наталія КОБАЛЬ
