Говорити про Юлію ДРАГУН в минулому часі ніяк не звикну. Ще в пам’яті свіжі спогади. І в уяві її мальви, що рясно квітнуть на підвіконні. У саду, спозаранку, захопленим щебетом заливаються горласті цвіркуни-горобці. На яблунях зав’язуються зелені плоди… Тільки господині на ганку не видно. Не чути її привітного голосу, непоспішних кроків.
Майже 23 роки з чоловіком Михайлом проживали в угорськомовному селі Вербовці на Виноградівщині. Вона займалася хатніми справами. Багато часу віддавала творчості. Писати почала в 54 роки. І за неповних 14 років видала різножанрових 23 видання. Михайло ж працював в саду. Плекав фруктові дерева. Яблуням надавав особливу перевагу. Рахував, що це кладезь цілющих і корисних для людей вітамінів і мінералів.
Ця творча, щира, людяна і справедлива, чесна і невгамовна людина, прив’язана до активної громадської діяльності, щиро любляча життя, жінка, встигла бути всюди. Охоче співпрацювала з міським осередком Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Для обдарованих дітей Виноградівщини вона заснувала свій благодійний фонд. Як письменниця і літератор постійно зустрічалася з школярами району, студентами Виноградівського професійно-технічного училища №34 та місцевого державного коледжу. Із вихованцями останнього здійснила постановку вистави до презентації своєї книги «Щасливим бути – доля».
Юлію Юріївну тепло сприймали її читачі, шанувальники усної народної творчості. Досі згадую справді хвилюючу, неповторну і незабутню її зустріч з прикордонниками у Вилку. Служать тут юнаки з різних регіонів України. Несуть нелегку службу по охороні державного кордону. Для них ми підготували тематичний захід «Люби і знай свій рідний край». Юлія Юріївна побудувала свій виступ на обрядах і звичаях, місцевих молодіжних традиціях її рідного села Новоселиці Тячівського району, уродженкою якого вона була. Присутній з нами поет Василь Кляп розповів зеленим беретам про таємниці, пов’язані з руїнами замку Канів, загадковим Морським оком, яке запущене у воду каченя, виведе в русло ріки Тиси. І про підземні таємничі печери Чорної гори і досі ніким ще не вивчені до кінця. Хоча існує легенда, що в далекі і давні часи набігів кочівників, мешканці міста, з костелу Вознесіння, вирили підземний хід, який і вивів їх на самісіньку Чорну гору і став їхнім життєвим порятунком, а соковиті грона винограду, якими тоді харчувалися, врятували людей від голоду і звідси пішла назва нашого міста Виноградів.
…Вітерець грайливо хитнув прозорою фіранкою. Переді мною сиділа Юлія Драгун. Про себе розповідала просто, щиро. Мова її лилася, як гірський потічок, що вже у горах давно проклав свою проторену між зворами доріжку-стежину. Слухала її, уважно ловила кожне слово. Час стрімко летів, однак ні одна з нас цього не помічали. У філіжанках чай давно застиг. Але це нас зараз не турбувало і про нього ніхто з нас навіть не згадав.
Народилася вона в долині гірської річки Лужанки, в селі Новоселиця на Тячівщині. Прийшла у світ 25 червня 1955 року. У працьовитій сільській родині Проданець вже підростала четвірка сестричок: Марічка, Василинка, Анничка і Оленка. Юлинка стала п’ятою. Батько Юрій Іванович знався на всякій роботі. З будівельниками людям зводив житлові хатини. Мати Анна Степанівна вела домашнє господарство, доглядала живність, з ранньої весни до пізньої осені працювала на землі. Зимові вечори проводила за ткацьким станком. Ткала полотно, домашні доріжки, ткані скатертини, рушники. Пряла овечу вовну. Дітям в’язала шкарпетки, светрики, шапочки, пухові шарфики. На все знаходила час. Всюди все встигала. Вдень працювала в ланці. Заробляла колгоспні трудодні. Поверталася з поля, ластівкою порхала біля печі, випікаючи хліб, готуючи родині їжу. У неділю та свята батьки вели дітей до храму. Це були неповторні миті її дитинства.
Біда постукала і стала на порозі дому родини Проданець. Молодим помирає батько. Весь тягар обов’язків тепер повністю лягає на ніжні плечі матері. Гора Великий Камінець теж стала підпорою цієї родини. Коли наставав грибний сезон, з кошиками вирушати по гриби. На купальські свята заготовляли цілюще зілля і лікарські рослини. Восени збирали плоди шипшини і глоду. Як не кажи, а якась копійка додавалася до сімейного бюджету.
Мати й незчулася, як її діти підросли, у всьому старалися їй допомагати. Слухняна і тямуща Юлина була найспритнішою. І в школі вчилася добре. Багато читала. Брала активну участь у літературних вечорах, гарно декламувала вірші. Грала окремі ролі в постановках поем «Наймичка» та «Лілея» Тараса Шевченка. Любила поезію Івана Франка, твори Ірини Вільде та Михайла Коцюбинського… Співала в учнівському хорі. Гарно танцювала…
Після восьмирічки влаштувалася на роботу в автодорі у Тячеві. Далі трудилася в Тересвянськім ДОКу. А коли в Новоселиці запрацював металообробний завод перейшла туди. Щоб мати атестат за середню школу стала паралельно навчатися у вечірній школі робітничої молоді.
Юлія в усьому давала собі раду. Мріяла стати вчителькою. До неї тягнулися люди. Приходили зі своїми проблемами: у когось не склалось кохання, комусь випала розлука, юнак з армії повернувся з молодою дружиною. Розповідали їй ровесниці про зраду і пережитий біль, про свої страхи і сумніви, пов’язані з заробітчанством на лісоповалах Архангельська і далекої тайги на просторах Сибіру… Уважно вислуховувала всіх, давала поради, вселяла віру підтримувала.
У сільському клубі, на танцях, 17-ти річна Юлина приглянулась на 5 років старшому за неї, молодому будівельнику, ставному, вродливому Михайлу Драгуну. Той не скупився на мудрі речі. Знав багато цікавих жартів, байок, примовок, пісень. Сам гарно співав і танцював. З ним було цікаво просто погомоніти, порозмовляти. Серцем відчула, що закохався в неї. І вона з нетерпінням чекала кожного вечора, заповітної з ним зустрічі. Коли зробив їй пропозицію одружитися, створити міцну і надійну сім’ю, без вагання погодилась. Не статків шукала, а любові і порозуміння і не помилилася. Золоте весілля торік відгуляли, вже дійшли до 51-ої річниці.
Разом з Михайлом збудували статний і затишний дім. Виростали тінистий яблуневий сад. Над ним постійно чаклує її Михайло. Запустили сімейне виробництво відомих яблучних соків. Виховали, виростили двох синів ‒ Володимира та Михайла. Від невісток дочекалися сімох онуків.
462-ий день іде важка кровопролитна війна. І син Володимир, як депутат Закарпатської обласної Ради і як волонтер-доброволець неодноразово виїжджав до воїнів Закарпатської окремої 128-ої гірсько-штурмової бригади і довозив їм все необхідне, починаючи від спорядження і до продуктових запасів та соків. Робить це з великої вдячності і поваги до земляків, які чесно боронять рідну землю від непроханих зайд і ціною важких випробувань дають ворогові надійну відсіч.
У Вербовці, де на Головній вулиці проживали Драгуни, частенько навідувалась листоноша. Юлія Юріївна вела жваву переписку з редакційними працівниками. Роками друкувалась в журналах для дітей «Малятко», «Дзвіночок», жіночому ‒ «Жінка», «Культурологічні джерела», релігійному «Благовіснику», у газеті «Слово вчителя». Була активним членом творчого об’єднання «Митці Тячівщини». Її ім’я навіки вписане до Почесної книги «Золотий фонд Бойківщини»… Вона ‒ лауреат десятків престижних Всеукраїнських і зарубіжних конкурсів, володарка незліченної кількості подяк, грамот різних рівнів ‒ районних, обласних, державних і зарубіжних. На її вірші написали пісні Заслужений працівник культури України Василь Попович, місцеві композитори: Галина Гордійчук, Марія Жабляк, Василь Гудак, Марія Баяновська, Мирослав Шваля, Ганна та Тиберій Мельники, Любов Прокопів, Людмили Бонка, Василь Сторонський, Йосип Фиштик та інші. Від старожилів Новоселиці Юлія Юріївна записала повернутих з небуття 750 пісень. Її духовні пісні, через священика Юрія Албічука розучили церковні хори і співають у селах Кривий, Русково, Кригунів, Луг над Тисою та Вишня Рівня в Мараморошському повіті, де проживають колишні мешканці нашого краю, україномовне населення сіл, які після утвердження державних кордонів після Другої світової війни відійшли до Румунії.
І ось підійшла ця чорна п’ятниця… Вранці, 26 травня, як звично, я зірвала листок календаря… А через кілька годин, з розпачем, взнала: у вічність відійшла відома поетеса, письменниця, драматург, вчитель-етнограф, знавець народних традицій, звичаїв, обрядів, умілий краєзнавець Юлія Юріївна Драгун, яка у спадок молодій генерації, що виросла у незалежній Україні, залишила безцінні літературно-художні видання з витоками культурної етики і естетики, душевної гармонії, бойківського рідного менталітету, людської духовності і не проминаючої в народі мудрості. Ховали Юлію Драгун в неділю, 28 травня, в рідній Новоселиці на Тячівщині. Не дожила вона місяць до свого 68-ми річчя.
Марія КОНКІНА,
очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ
