З Іраклі Чхвіркія із Сакартвело (Грузія) ми познайомилися під час його перебування у Виноградові. Як з’ясувалося, у нас з ним є спільні друзі – героїчний військовий Василь Шерегій-Ліквідатор та молода, активна волонтерка Габріелла Онисько. У місті над Тисою хлопець відновлював сили після напружених воєнних буднів. Саме так – воєнних. Іраклі приїхав до нас добровольцем у складі Грузинського легіону і став на захист цілісності України. Його рішення – виважене та обґрунтоване. Він розказав про це в інтерв’ю «Регіональним новинам».
Наразі Іраклі повернувся додому. З іншими патріотами Сакартвело борються проти узурпаторів, не легітимно обраної проросійської влади. Бо вони – наші брати по духу, теж прагнуть жити вільно і мирну, скинувши з себе московське ярмо. Вболіваємо за них, бо ворог у нас спільний і мрія єдина.
– Народився я в Абхазії. Війна у нас розпочалася у 1992-му році. У 1993-му вона не скінчилася, а лише заморозилася на певний період окупацію орками нашого регіону. Ми виїхали звідти, коли мені було 6 років. У пам’яті збереглися бойові дії протягом року війни. Батьки не хотіли виїжджати одразу після початку збройного конфлікту, оскільки сподівалися, що все буде по іншому… Мама працювала у лікарні акушеркою, батько теж мав роботу. Жили спокійним життям, – ділиться важкими спогадами військовий Брахма. – Все те, що зараз бачать українські діти, я пережив у своєму дитинстві: гаубиці, танки, прильоти, ракети, руїни, смерть, похорони… У 5 років я вже розрізняв по звуках прильоти, калібри. Так само розбираються в снарядах і сучасні діти України. Вся моя рідня воювала проти окупантів. Двоюрідний брат, котрому було лише 17 років, разом зі своїм батьком став на захист Батьківщини. У нього, до речі, мама українка, а батько – грузин. Війна – страшна річ. Але треба боротися і не виживати, а перемагати. Якщо воювати за перемогу – можна вижити, а якщо для виживання – не буде ні перемоги, ні життя.
Волонтерив і знімав документальні фільми про війну
Професія у Іраклі Чхвіркія цілком мирна. За фахом – менеджер по туризму, закінчив університет ім. Іллі Чавчавадзе. Вдома займався переважно туризмом, політикою, волонтерством. Загалом він соціально активна людина, дуже комунікабельний та дружний.
– На початку повномасштабної війни в Україні я хотів приїхати для участі у війні. Але так як у мене проблеми з владою Грузії через мої політичні погляди, не зміг виїхати. Проте ми з товаришами зайнялися волонтерством: збирали гумвантажі і відправляли в Україну. Я створив інтернет-медіа платформу у фейсбуці та телеграмі, створив невелику студія для подкастів. І почали ми з друзями боротися проти руської пропаганди в Грузії, висвітлювати війну в Україні, – продовжує свою розповідь військовий з позивним Брахма. – Влітку 2022-го року я приїхав в Україну, щоб зняти документальний фільм без сценарію, на телефон. Друзі казали, що це неможливо. Та я вірив у власні сили і ми з другом приїхали сюди втілювати задумане. Були у Києві, Ірпені, Бучі, Львові. На початку вересня приїхали у Харків. На 4-5 день почали деокупувати область і я пішов по гарячих слідах у Балаклію, Ізюм, – ближче до фронту. Хоч активних боїв там і не було, але небезпека чатувала: лунали вибухи, було чутно прильоти. На деокупованих територіях у повітрі ще «пахло» орками. Люди були налякані… За весь цей період паралельно я волонтерив, допомагав грузинському легіону та іншим своїм друзям.
Іраклі зняв фільм. Повернувся в Грузію, згодом змонтували і вийшов гарний, живий фільм про віну в Україні. А вже на початку травня торік хлопець знову приїхав знімати нові два документальні фільми – про війну в Україні та участь у ній воїнів та волонтерів грузинів. Був він тут і на початку червня, коли зірвали каховський міст. Тоді поїхав у Херсон з українським волонтером Ігорем для рятувальних робіт.
Вступив до лав Збройних сил України
– Торік навесні у Виноградові вступив до лав Збройних сил України у складі 101 бригади. Так як я взагалі не військовий і навіть не служив у армії, швидко вивчив потрібну професію. Спочатку служили на Сумщині, потім – на Запорізькому напрямку. Я був простим солдатом. Наразі мене демобілізовано. Проте я і надалі допомагатиму своїй країні і Україні здобувати перемогу, – не надто охоче розповідає про бойовий досвід, бо були болючі втрати побратимів. – Ще вкінці 2021-го було зрозуміла, що росія буде широкомасштабно наступати на Україну. Бо вони ходять по колу і не міняють тактику (те саме сталося і в нас у 2008 році). Коли почалася повномасштабна війна, я був впевнений, що вони не візьмуть Київ, Україну. Я був впевнений, що українці вистоять, бо це не ті люди, котрі не можуть постояти за себе. Я зрозумів, що раз кремль зробив цей крок, у мене з’явилося більше шансів потрапити у свій дім в Абхазію. Бо скоро ця війна закінчиться обов’язково нашою перемогою. Після перемоги я зможу повернутися додому. Від мене забрали ціле життя, бо я не виріс там, де народився. Ми мусимо повернути своє і відновити територіальну цілісність Сакартвело. Чому вони забрали саме тут територію? То можливість впливати на політичні та економічні важелі. Те саме, що й Донбас і Крим. Для них це можливість шантажувати Захід і займатися безчинствами. Вся моя рідня воювала, протестувала, боролась за свободу… Це генетично у мене в крові.
Брахму болить доля України, не менше ніж рідного Сакартвело. Хлопець переконаний, що долі наших народів настільки тісно переплелися, що й перемога над має бути спільна. За неї бореться, її відстоює. Тож повернувшись додому до свого біло-золотистого котика Бенжаміна. Знову з друзями продовжив свою боротьбу.
Віримо, що мрія наших народів здійсниться – подолаємо ворога і заживемо мирно!
Наталія Кобаль
