Зайве, мабуть, наголошувати, що виноград – найунікальніший і найкалорійніший вітамінний продукт на нашому харчовому столі. Його люблять діти, дорослі й особи старшого віку, тобто всі, навіть беззубі бабусі та дідусі. Тож у низинній зоні Закарпаття «сонячні грона» вирощують фактично на кожному обійсті, не мають його хіба лінивці або ж хворі. При нормальному догляді за цими делікатними кущами можна зібрати чудовий урожай, який доспіває у середині серпня та радує краян до настання перших заморозків. Особливо котуються європейські сорти, серед яких у пошані столовий і технічний виноград. Його продають попри доріг у селах, на ринках міст, інших відведених для цього місцях.
Але писати, розповідати про продукцію виноробного заводу «Котнар», показувати її (засновник і власник винофірми (марки) депутат облради Чобо Пейтер, який своїми стараннями, ентузіазмом, знаннями, вмінням відроджує це прадавнє у нашому краї ремесло), що знана далеко за межами області, гадаю, що варто. Бо смакові якості хмільного напою білих, рожевих і червоних кольорів відомі навіть за кордоном: якщо точніше, то в цілій низці європейських держав, де не раз із презентаційною метою шеф фірми бував. Звісно, завдяки старанням пану Чобі, який і на цей раз порекомендував поїхати на новітнє підприємство (донедавна тут директором був В’ячеслав Гладун), що прикрасило околицю цього найвиноробнішого закарпатського села. Однак його винна слава занепадає. І якби не завод «Котнар», то виноградарство та виноробство залишило б «свої сліди» тільки у приватній сфері, а згодом на картинках чи відео, газетно-журнальних сторінках.
Отже, зараз виникла чудова можливість відвідати виноробну фірму «Котнар», побачити, яке тут вино і як його розливають, відтак у невеличкому магазині при вході придбати 12 зразків «Мускату», «Трамінеру», «Ізабелли», «Токаю», «Шардоне», «Мерло», «Кадарки» та інших сортів запашного напою. Його вишуканість і смаки знають, повторимося, не тільки в багатьох містах нашої країни, а й в Угорщині, Італії, Франції, навіть у Ізраїлі та інших провідних країнах світу. До речі, виклад світлин розпочав саме з прохідної, де господарює Наталія Она, яка добре знає толк напоям, що прикрашають вітрини як цього торгового закладу, так і сотень інших по всьому Закарпаттю. Саме звідси видно «профіль» і «анфас» виноробної території із яскравим логотипом «Котнар», який попадає у вічі кожному, хто прямує трасою у бік Бене, Вилока й аж на Виноградівщину, а також на Рахів чи в сусідню Румунію. Якщо звідти їдеш у Берегове – то вся ця винна палітра ліворуч.
Зараз і тут «гаряча» пора як у прямому, так переносному значенні цього слова: на довколишніх грунтах і узгірках (від Мужієва і аж до Бене та Берегів) дозрівають як технічні, так і столові сорти винограду (зрештою, це повсюдно), якому щорічно «котнарівці» дають раду: обрізають, обкопують, підв’язують лозу, удобрюють кореневу систему, обприскують її препаратами від шкідників і всякої мільді до і в період «наливання» сонцесяйних ягід. Зараз сотні робочих рук збирають виноград, наповнюють ним спеціально облаштовані кузови/причепи тракторів, які «соковитий вантаж» везуть на переробку. За маршрутом «винна плантація – завод» снують безупинно. Спершу, минувши прохідну, транспорт поспішає на ваги, де порахують тоннаж привезених грозен. Працюють без затримок, бо на виноградних схилах уже з наповненою тарою чекають на черговий транспорт. І в такому ритмі працюють від ранку до ночі, адже кожен осінній день на вагу золота – морози не повинні «зварити» жодне гроно, бо тоді нанівець піде робота багатьох людей…
Отже, після вагової трактор бере курс у напрямку цеху первинної обробки урожаю винограду. Не буду описувати, як його «миють», як під вакуумом у спеціальних формах пресують, відділяючи різні домішки від вичавленого поки-ще соку. Бо, змірявши цукристість (цим займаєтья досвідчена хімік-лаборант Тетяна Васильєва, яка й назвала першою цифру – 22, 3 проценти), він поліетиленовими та нержавіючими трубами піде далі, аби на певному етапі його процідили, профільтрували, подали в інші місткості, де стане, кажучи умовно, первинною сировиною для вина. Саме того, яке після відповідних процедур надійде в цех розливу та у стане пляшковим вином. Далі – упаковочна тара та відправка споживачеві. Останнім часом намагаються на склад не працювати, це було модно у так звані радянські часи. Виробляють стільки, скільки є замовлень.
Скажу: у той час, коли автор цих рядків фотографував заводські цехи з велетенськими місткостями з нержавійки (є навіть 50-тонні цистерни-великани, на фоні яких звичайна людина мого зросту виглядає звичайним карликом), розливочна лінія не працювала. І це був би апогей мого репортажу. Зауважу: загалом у 60 гігантських цистернах можна «влити» для зберігання до 1 млн. 300 тис. л. виноматеріалів. Та якщо вже комусь із туристів чи гостей нашого краю захочеться дізнатися більше інформації про виноградарство, виноробство, змінні чи сезонні потужності заводу «Котнар», можуть запросто відвідати цю виробничу структуру, невеличкий музей, де одна з кращих технологів виноробної сфери Закарпаття Марина Станковська залюбки розповість про винне ремесло як Берегівщини, так і краю. Розкаже та покаже, як виноробство розвивалося минулими століттями, навіть продемонструє халат, інше вбрання діда Чоби Пейтера, який теж був неперевершеним виноробом, але працював у час, коли шлях «від урожаю до вина» вимагав значно більше ручної праці, ніж зараз. Відрадно, що збереглися ці родинні атрибути. І теж дякуючи обласному депутату.
Отже, «котнарівські» вина, зокрема, білі, червоні, сухі, солодкі – якісні й запашні, їх можна пити до дна, ще й поцілувати денце келиха (погара). І не п’яніти, а попросити, аби налили ще… Зізнаюся: я хоча й тримаю сувору дієту, але теж дозволив собі покуштувати це вино. По горлу так легко потекло, як розведений у воді мед – смачне, ароматне п’янке. Але найліпше буде, якщо перечитаєте заголовок і візьмете з нього найкорисне: пити вино від фірми «Котнар» до дна та не п’яніти. Гадаю, що із цим дотепним, але реальним висновком погодиться і народний обласний обранець, автор «другого дихання», тобто відродження берегівсько-закарпатського виноградарства та виноробства Чоба Пейтер. Чи не так?
Михайло ПАПІШ
