Була на персональній виставці художника, графіка-сюрреаліста самоучки Оттіло Ковача, колишнього свого студента Виноградівського політехнічного технікуму (навчався у 1978-1980-х роках). Про неї мріяла і чекала, хотіла її побачити. Ще 14-річним підлітком, в конспекті лекцій на полях зошита, по предмету технологія металів і конструкційні матеріали, який в групі читала, побачила вдало ним намальовані дружні шаржі, олівцем накидані портрети однокурсників. Вже тоді в них проявлявся його чітко виражений природній талант, бо на його малюнках кожний зображений персонаж відрізнявся притаманним лише його характером і рисами обличчя.
Тихим, сором’язливим, дуже скромним був тоді Отілла. Але відчувалася в нім висока культура поведінки, уміння по-своєму відчувати і бачити навколишній світ, вникати і уміло аналізувати його. Потім доля знову звела нас в клубі творчої молоді, при Виноградівському керамічному заводі, спочатку для митців художнього розпису, його заснував художник-дизайнер цього місцевого потужного підприємства Олександр Маринич. Потім Василь Кіш привів до цього клубу поетів і прозаїків, людей творчого літературного нахилу. Кожне заняття було наповнене цікавим змістом. Вчилися один в одного, обмінювалися думками, напрацьованим власним досвідом. Тоді, в фойє, на той час найпрестижнішого в районі міського кінотеатру «Промінь» вперше виставились молоді художники. Їхні роботи належно оцінили мешканці нашого міста. В експозиції цієї виставки, між ними були і перші картини митця-початківця Оттіло Ковача. Та найглибше враження на мене справив його триптих «Рожеві фламінго». Його побачила в приватній колекції однієї з моїх подруг, до якої заглянула в гості. Я не могла відірвати очей від побаченого природнього дива так виразно і вдало вихопленого художником. До води зліталася стая рожевих фламінго. Видно спека змусила їх опуститися на землю, перервавши свій політ. Одні змахували крилами, зганяючи свою втому, від далекої дороги, другі – задоволено хлюпалися у воді, треті – кружляли навколо, вибираючи своє місце для нетривалого відпочинку, четверті – вже налаштовувались на політ… Я уважно розглядала кожний штрих цього триптиха… Спочатку не звернула уваги на підпис митця. Сама робота була в полі мого зору. Потім, побачила знайоме прізвище – Отілло Ковач.
– Ти що до мене прийшла розглядати картину, чи поговорити зі мною – вовтузилася подруга. І чай охолов, і фільм скоро почнеться, – невдоволено буркотіла.
– Ну, не сердись, будь-ласка, не кожен день побачиш таку красу.
Потім у 1996-му, в стінах історико-краєзнавчого музею, що в той час був розміщений в стінах монастиря монахів-францисканців римо-католицької віри, яка в радянські часи була заборонена, і щоб будова не пустувала, вона стала слугувати народу як музейне приміщення, знову побачила роботи свого колишнього вихованця. Вплив на його формування, як митця мали дві творчі особистості, дійсно фанати живопису – Олександр Маринич та Микола Пап. Останній прилетів до брата з Сполучених Штатів Америки і протягом двох місяців написав десятки полотен. В подяку за те, що Виноградів – його рідне місто, і звідси пішли витоки його творчості, у костьолі Святого Яна Капістрана він влаштував свою персональну виставку, яка пройшла з небувалим успіхом. Це був потужний прорив у житті Миколи Папа. А по поверненні в Америку, його змила хвиля океану і вже сумна новина про його неочікувану трагічну смерть усіх нас приголомшила…
Тривалий час ми зустрічалися рідко. Рідко десь бачились в натовпі. Знала, що одружений. Дружина Світлана працювала медсестрою в реанімаційному відділенні, згодом перевелася в хірургічне. Став батьком двох синів – Норберта і Оттіла. Діти успішно навчалися в третій міській ЗОШ імені Жігмонда Перені, де десятки літ успішно діє угорськомовна форма навчання. Зараз обидвоє його хлопців проживають в Угорщині. Молодший став архітектором і видно, по генах, від батька перебрав хист до малювання. Старший шукає себе. Сам Оттіло роками працював контролером Виноградівського відділення акціонерного товариства «Закарпатгаз збут». Звільнився і повернувся до малювання.
І ось творчий його звіт перед земляками. В експозиції виставкової зали «Імпасто» – 38 неповторних робіт. Вони мене приємно здивували, вразили, приголомшили. У кожній роботі відчувається рука зрілого майстра, який непросто накладав олійні мазки, а дозрів і йому є що сказати і показати людям сучасної доби. Як у своєму привітанні відмітив давній його товариш по пензлю Олександр Маринич, що сюрреалізм не просто живопис. Це – суміш людських снів і реальності. І глядач, що дивиться і вникає в зміст написаної митцем картини або в ній бачить все, або нічого. Але байдужим не залишиться ніхто. Його молодий колега Владислав Беланінець високо оцінив роботи Оттіли Ковача і запевнив присутніх, що вже в нім зародилися цікаві ідеї, над якими намірений далі працювати.
І ще важливий момент: позитивним у виставці є те, що до кожної роботи, яка експонується зараз у виставковій залі, художник дав коротке своє пояснення. Це дуже важливий його крок, бо глядач, котрий вперше опиняється в полоні незнайомих йому речей, отримує підказку від художника і тепер більш вдумливо і уважно розглядатиме побачені тут картини, знаходячи в них щось приховане від іншого ока, чисто пережите у враженнях своє відчуття. Дуже виразні і цікаві роботи художника «Місячний світ», «Біль безпорадності», «Я плачу», «Прометей», «Танець на клавішах піаніно»; прискіпливо вдивляєшся в його картини: «Гормональні порушення», «Буря в моїй свідомості», «Прояв наших характерів», «Людина, загнана в кут», «Берег», «Останній кубок», «Сподіваюсь, це залишиться між нами», «Перла мідії»…
Його роботи треба просто бачити очима, сприймати відчуттями і душею… Бо життя пройти, не поле перейти. І кожного на його дорозі чекають злети і падіння, болючі втрати і вдалі прориви, радощі і розчарування. Aле попри все найважливіше завжди залишатися Людиною, бути самим собою.
Марія КОНКІНА,
очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ
