За роботою не відчув як пролетів міленіум. Людство переступило рубікон другого тисячоліття, століття і початок нового віку. Вечоріло. З Білок Петро Іванович повертався у Виноградово. Дорога була неблизькою, часу для роздумів вистачало. Аби веселіше їхалося, включив магнітофон. За кермом легкового автомобіля не перший рік, та до дорожніх знаків завжди дуже уважний. Траса, як відкрита книга. Живе безперервним рухом транспортних засобів. Не дає можливості водіям розслабитися, від кожного вимагає постійної уважності.
Власне, уже поспішати йому кудись особливо не доводиться. Виходить на заслужений відпочинок. Якось звучить це для нього незвично. Піввіку віддав медицині, хворим. У білому халаті щодня уважно приймав своїх пацієнтів, робив обходи по палатах. Постійно жив однією думкою про роботу, своє кардіологічне відділення та пацієнтів, яким особливо була потрібна його допомога.
Виріс у Білках на Іршавщині. Від батька, який у Першу світову війну воював на пінських болотах, в окопах на румунському та італійському фронтах, де в Тиролі потрапив у полон, потім став чеським легіонером, засвоїв мудру просту науку – лише терпеливість і старанність завжди приносять людині бажаний успіх і добрі плоди.
В гімназію Петро Іванович пішов у Білках. Продовжив навчання у Мукачеві. Далі перейшов до Хуста. Поблизу Рокосова, де зараз височіє ретранслятор, через крутий верх з дому пішки добирався на навчання. З дому вирушав понад вечір. Від батьків ніс трьохлітровий бідончик молока. У торбинці на плечі покладена мамою квасоля, картопля, пляшка олії та інші необхідні харчі для проживання на цілий тиждень. Коли зоріло над Замковою горою, був уже в Хусті. З принесених з дому продуктів пані Фляшкова, що жила на Різницькій вулиці, готувала студенту їжу. У вільний від навчання час у місцевій типографії навчився переплітати книги. Цим собі дещо підробляв.
Коли перейшов до мукачівської гімназії пані Юлія Феєрова запропонувала йому працювати в її магазині «Дрогерія». Завдяки витонченому доброму смаку, він швидко освоїв роботу продавця і став успішно обслуговувати найвибагливіших клієнток, яким завжди вдало радив і підбирав парфумерію, пудри, помади для губ, лаки для нігтів і волосся…
Гімназію закінчив відмінно. З газети довідався, що в Ужгороді відкривається державний університет, проводиться набір абітурієнтів на чотири факультети: історичний, філологічний, біологічний та медичний. По списку першого набору він став шістнадцятим студентом медичного факультету. Як відмінника навчання його зарахували без вступних іспитів. Одразу поселився в гуртожиток.
Наука давлася йому порівняно легко. Мав надійну підготовку і глибокі знання з гімназійних часів. Як добру пам’ять про студенські роки зберігав вирізки з газет, де були вміщені його фотографії в бібліотеці, на заняттях з однокурсниками Ларисою Аксинович, Маргаритою Гудяк та Юрієм Бобиком. Пізніше нас сторінках журналу «Співай, трембіто» було поміщено фото, А. Полднєва з РАТАУ, де студенти медфаку Катерина Куранова та Петро Попдякуник під керівництвом завідуючого кафедрою фізики В. Бушина у фізичному кабінеті проводять практичні заняття.
Після третього курсу одружився. З Олександрою Полончак ще в Білках разом ходили до гімназії. І не раз проводжав її до Приборжавського, несучи її вагому сумку з книжками. Дівчина подобалася йому своєю розважливістю, акуратністю і старанністю. Вона закінчила Ужгородське педагогічне училище в 1947-му році і вже вчителювала в початкових класах. Попдякуники уже мали трирічного синочка Бориса, коли молодого батька з дипломом лікаря завідуючий тодішнього обласного відділу охорони здоров’я Степан Миколайович Микуланинець направив на роботу у віддалене гірське село Тур’я Ремети на Перечинщині. Працювати почав з того, що в лікарні на 25 ліжок зробив ремонт, настелив паркет, який до блиску натерли лаком. Далі провів водопровід, електричне світло. Надворі зацементували доріжки, заклали алеї, розбили клумби, посіяли квіти. Лікарня стала затишною, відповідала нормам сучасного медичного закладу. Тут будь-кому з відвідувачів могли вчасно надати необхідну допомогу. З Первомайського медичного училища сюди прислали п’ятьох фельдшерів. Щоб дівчата «прижились», молоде подружжя Попдякуників створило їм нормальні умови для проживання, потурбувалося, щоб обходи по дворах у селах Вільшанка та Пристолін, де їх було усього сорок, здійснювалися разом із головним лікарем. Аби сільські жінки-трудівниці народжували дітей не вдома, а в лікарні , малятам стали видавати конверти для новонароджених. Для хворих організували калорійне харчування.
Якось в Тур’я Ремети наїхала комісія з Києва. Коли гості оглянули лікарню, вони визнали її кращою з-поміж усіх, які перед цим відвідували. Через два дні телеграмою з обласного центру Петра Попдякуника викликали в Ужгород і сповістили, що має їхати у відрядження у Ромни Сумської області. Там перебере меблі, навчальні посібники та укомплектовану бібліотеку для медучилища, яка невдовзі відкриється у Виноградові… Директором новоствореного навчального закладу рекомендований він, Петро Попдякуник як здібний фахівець і вмілий організатор. Було це в липні 1953-го.
Все доставлене з Сумщини майно спочатку розмістили у кімнаті, виділеній завідуючим відділенням ЛОР Євгеном Юрійовичем Штефаном. Перший прийом до акушерської школи пройшов вдало. Набрали тоді 60 дівчат. Через рік відкрили училище з підготовкою медичних сестер, лікарів та акушерок і добрали ще 90 студентів. У новому навчальному закладі математику викладав Григорій Іванович Яковенко, історію – Василь Іванович Палаташ та Іван Якович Коваль, латинську мову – Марія Іванівна Данко. Анатомію читали Петро Іванович Попдякуник та Василь Васильович Біров, фізіологію – Валентина Ніконівна Добра, хвороби внутрішньої порожнини Ганна Іванівна Качало… Завучем навчального закладу стала викладач політекономії Лідія Федорівна Пустовалова.
Спочатку заняття проходили на базі 5 школи. Потім повністю перейшли в одноповерхове приміщення поліклініки на вулиці Миру, 31. Тут добудували другий поверх. Поступово розширилася навчальна база, сформувалася кабінетна система. Заняття проходили в обладнаних сучасних класах, кабінетах з фізики, анатомії, хімії і біології, історії та військової підготовки.
23 роки Петро Іванович Попдякуник проробив директором Виноградівського медичного училища. Добру славу про навчальний заклад по усій Україні та окремих регіонах колишнього Союзу рознесли понад дві тисячі випускників. Згодом, більшість з них успішно закінчили вітчизняні медичні інститути і з дипломами лікарів повернулися на роботу у рідне Закарпаття, у місто своєї юності – Виноградів. З великою шанобою, про них як провідних фахівців своєї справи уже говорять їхні пацієнти та хворі, яким вони повернули радість життя та здоров’я. Приємно було чути імена невропатолога Івана Павловича Боршоша, завідуючого туберкульозним диспансером Золтана Степановича Бесєду, колишнього головного лікаря лікарні Михайла Івановича Поличку, пульмонолога Миколу Миколайовича Петрашку, завідуючого відділом кадрів райлікарні Івана Івановича Бору, старшу медичну сестру кардіологічного відділення Тетяну Михайлівну Грабовчак та інших.
За час роботи Петро Іванович написав ряд наукових робіт. Друкувався в республіканському міжвідомчому збірнику, яке видавало Міністерство охорони здоров’я УРСР. Вагомим напрацюванням з його власного досвіду стали статті «До питання про частоту інфарктів міокарда в сільській місцевості» за 1967; у співавторстві з Василем Михайловичем Борою підготували наукову роботу «Застосування загального обезболювання в амбулаторній практиці в умовах районної лікарні», з якою виступили на першому з’їзді анестезіологів-реаніматорів у Львові у травні 1969-го. Не пройшли без уваги медиків його напрацювання «Про родинний випадок захворювання алергічним міокардом Абрамова-Дідлена», з яким виступав на ХХ науковій конференції професорсько-викладацького складу Ужгородського державного університета на секції медичних наук у березні 1966-го. За 1964 рік опублікував статтю «Спостереження за хворими з синдромом Вольфганга Паркенсона-Уайта»…
З дружиною Олександрою Юріївною пройшли дорогою життя спільних 67 років. Вона працювала вчителем біології у восьмій міській середній школі, де, крім уроків, з юними гуртківцями разом із колегою Меланією Йосипівною Балаж займалися озелененням території нововідкритої ЗОШ №8. Подружжя виховало синів Бориса та Ігоря, дочекалися трьох внучок. Олександра закінчила факультет англійської мови. Надія стала інженером-будівельником. Ірина вибрала фах медика. У Петра Івановича була особлива увага і повага до жінки. Піввіку проробив у кардіології. Добре відчував і лікував людські серця, чутливі до подразнень світу. Знав вагомість добрих слів, які завжди окрилюють людину, підбадьорюють, допомагають розкриттю людських талантів. Ніколи не мав жодних труднощів і помилок в діагностиці хворих. З першого слова легко входив у контакт з хворими. Він добре усвідомив як багато залежить від уваги і такту лікаря, від його підходу та уміння вислухати свого пацієнта, а далі вчасно і правильно визначити необхідні для його одужання ліки.
У сім’ї Попдякуників зберігаються численні грамоти і подяки Петра Івановича не лише за його багаторічну сумлінну роботу, але й за активну участь у громадському житті нашого міста. Протягом тривалого часу він входив у раду товариства охорони пам’яток історії та культури Виноградівщини. Любив їздити по визначних місцях України. Зберігав вірність клятві Гіпократа і дорожив честю медика. Робив усе можливе, щоб зберегти і продовжити вік хворих, які зверталися до нього по допомогу. Не стало Петра Івановича Попдякуника 15 жовтня 2014-го. А через три місяці 15 січня 2015-го обірвалося земне життя його дружини. Та вдячна пам’ять містян і досі пам’ятає їх внесок у науку і медицину нашого міста і району.
Марія Конкіна
