Де б не бувала, найзатишніше себе почуває вдома, у Великій Копані. На чоловіковій старині Дорогіїв, колись зводили цей дім. Тут підросли і вийшли в люди їхні двійко дітей – донька Тетяна та син Ігор. У сільській школі, де чоловік Федір Іванович директорував, навчали і виховували не одне покоління односельчан.
Бігло життя… Залишало свій глибокий і яскравий світ…Не зчулася, як до її порогу підкралися красні 90 (!). Ця хвилююча родинна і відрадна подія оживила, навіяла спогади і занурила в роздуми Ганну Юріївну Дорогі. Трансатлантичним перельотом з Чикаго до Стамбула, а далі – до Львова з Америки летить син Ігор. Цій ювілейній маминій події він присвячує свій приїзд. До Великої Копані з міста Дніпра поспішає внук Ігор… Бачаться рідко. Її діти Тетяна та Ігор вибрали професію медиків. Сімейну династію лікарів продовжили внуки Ольга та Ігор. Лише Тиберій подався у сучасну комп’ютерну мережу, де надійно проявив себе як висококваліфікований фахівець…У кожного своє життя. Вервичка сподівань, бажань, надій. Вдячна долі за кожен прожитий рік, за шану, повагу і любов, якою її наділяють сільські люди.
… Ганна Юріївна родом з Боржавського з родини Маргітичів. Її прадіди були білохорватами. Після сезонних робіт, осіли тут, прижилися і на землі невгамовної Боржави зайнялися городництвом, пустили глибоке коріння. Дід Данило із родиною ніколи не сідали за трапезу без молитви. Круглий рік у глиняній мисці на столі красувалися цибуля, часник, огірки, помідори, перець… Її батькові Юрію Маргітичу у спадок дістався чималий наділ землі у пониззі та на березі швидкоплинної Боржави. Мав він свої воли, корови, коні, необхідний для обробітку землі реманент. У дворі гелготіли гуси, покрякували качки і бігало до сотні курей. Чоловік вправно господарював. Як і личить доброму газдові. Вдовицям і бідним завжди допомагав: кому вивезе гній, кому пооре і заборонує нивку, висіє жито, пшеницю, кукурудзу, висадить картоплю. Підоспіє час – звезе сіно, збіжжя, кукурудзу чи зрізані шапки соняху…
У еру колективізації батька віднесли до розряду заможніх, причислили до куркулів, насильно засудили і вивезли до Башкирії у місто нафтовиків Ішинбай. Роки його відсутності далися дітям Іванові, Ганні, Юстині, Андрієві та наймолодшій Ельзі дуже важко. Весь тягар суєтної долі тоді несла мати. Ганна успішно закінчила школу, Хустське педагогічне училище. З одногрупником Федором Дорогі, а товаришували 4 роки, поки навчались разом, побралися. Крім поваги і вірної любові не мали нічого. Не одягла тоді білої фати, не грали гучного весілля. Перші два роки вчителювали в селі Горінчево Хустського району. Заочно продовжили навчання на історичному факультеті УжДУ. Потім отримали перевід у Велику Копаню, де вона істориком пропрацювала 42 роки. Як директор школи, Федір Іванович трудився у колективі з десятьма своїми попередниками. Ганна Юріївна згадує, як оформляли шкільний музей, будували сільську школу, торували дорогу до сердець своїх учнів. Набутий досвід роботи передала багатьом своїм вихованцям, які теж обрали професію вчителів. Це – Віра Копас, Ірма Неймет, Марія Кадар, Наталія Чонка, Ганна Лукей…Засновник однойменної приватної клініки в Ужгороді, знаний в краї хірург та уролог Степан Біляк теж був її учнем…
У ювілейний день цій невтомній жінці, громадській активістці та ветерану освітянської ниви бажаємо, хай і надалі їй легко йдеться по життю і прийдешні дні та роки приносять тільки радість та задоволення. Хай гріє душу відчуття потрібності людям, бо вчитель не виходить на заслужений відпочинок – в строю вчитель залишається завжди.
Марія Конкіна
