Уже 10 років, з перших днів війни, Юрій Олійник з Виноградова боронить Україну
“Я виріс у сім’ї військових, тому після повістки пішов в армію”
У 2011 році почався армійський шлях 31-річного Юрія Олійника з Виноградова, бійця з позивним “Кум”, лейтенанта Збройних сил України. У 18 років, коли після вступу в університет на факультет “Правознавство”, йому прийшла повістка – він без вагань, не намагаючись “відкосити” пішов служити у військо, в наш 534-ий окремий інженерно-саперний батальйон.
Прикладом для Юрія став його вітчим, який тоді був військовим і вже служив у нашому батальйоні. Молодий новобранець одразу підписав контракт і у званні солдата заступив на посаду сапера.
Після року служби в 2012 році заступив на посаду старшого сапера у званні старшого солдата. Тоді воїн мав можливість чи не вперше застосувати на практиці свої знання, адже в 2012 році стався вибух на складі авіаційних боєприпасів у Кам’янці-Бузькій і він разом з іншими фахівцями брав участь у ліквідації наслідків: діставав з під завалів нерозірвані авіабомби і знищував їх. На запитання, чи було йому страшно, командир жартома відповідає: “Я був молодий, гарячий, не одружений, тому – ні”. В 2013 році Юрію присвоїли звання молодшого сержанта та призначили командувати відділенням в інженерній роті.
“Там я вперше почув, як свистять кулі над головою”
У 2014 році, коли почалась війна, в піхоті 128 окремої гірсько-штурмової бригади не вистачало людей, тому була сформована зведена тактична рота, куди Юрія направили командувати відділенням в якості сапера. Перше бойове хрещення пройшов під Станицею Луганською, коли виконував мінування за 800 метрів від ворога. Була поставлена задача замінувати сусідню посадку біля позицій нашої піхоти, бо з неї часто вів вогонь ворожий снайпер. Юрій разом з групою бійців виїхали виконувати.
“Я ставлю одну розтяжку, другу, третю, четверту і тут хочу ставити п’яту, вже дістаю гранату, як чую, – почався по нам обстріл. Поруч був міст через Сіверський Донець, за яким уже були росіяни. Стріляли з підствольників, автоматів, кулеметів. Лягли. Знов тиша. Давай далі ставити і тут – постріл снайпера. Знову лягли. З нами були два снайпери, вони намагались його знайти, але не змогли визначити напрямок пострілу. Поки ми відходили, він далі вів по нам вогонь, але нікого не поранив. Виїхали “Уралом” звідти. Як відійшли до наших позицій, то разом з резервною ротою “насипали” туди з усіх стволів. Завдання виконали успішно – без жертв і поранень” – описав свій перший бій Юрій. Після цього, у віці 22 років, боєць зрозумів, що це справа його життя.
Початок повномасштабної війни Юрій зустрів в ешелоні потяга, в якому наш батальйон вже їхав на фронт. Так описує перші бойові завдання:
“Тоді я вже був головним сержантом і одразу сказав, що я буду зі своїми хлопцями. Стали виконувати завдання в одному з районів бойових дій. Ми робили запасні переправи зі збитих колод і дошок, аби могла проїхати наша техніка. Потім робили переправи для наших військ на іншій ділянці фронту. По коліна в болоті ставили бетонні шпали. Було, що розставляли міни на передку між нашими і ворожими позиціями. Тоді до ворога було менш ніж 500 метрів”.
В 2023 році Юрій став лейтенантом, та був призначений на посаду командира взводу забезпечення руху інженерної роти.
“Люди не хочуть йти аби з ким. Зрозуміло, що вони будуть виконувати поставлені задачі, але їм важливо, хто буде за старшого на завданні. Коли за старшого Кум – вони кажуть “без питань”.
Згадуючи найприємніші моменти служби, офіцер визнає, що для нього це – колектив: “Коли тебе поважають, коли ти поважаєш. Братерство, коли немає хороших, чи поганих, а ми всі разом робимо одну роботу” – визнає воїн.
“Мотивує найбільше те, що я приймав присягу, це мій обов’язок. Зараз звичайний цивільний мобілізується і воює і я не можу сказати “не хочу”. Навіть крім цього – я хочу бути військовим. А інакше як? Як дітям в очі дивитись?”
Дякуємо воїну за його працю, та нашій Матері-Україні, що дала такого відважного і талановитого командира!
