Катруся Косілкова приїхала до Виноградова з Києва на початку війни. За ці півроку наше затишне містечко стало для неї другим домом. Із перших днів проживання тут вона активно долучилася до волонтерської діяльності, навіть вивчила чимало слів місцевого діалекту і далі поповнює свій словниковий запас. Унікальність цієї неординарної особистості в тому, що вона народилася і проживала у росії. Волелюбна і незламна за духом дівчина не могла жити і підкоритися тамтешньому тоталітарному режиму. Вона з перших днів засуджувала вторгнення російських військ на українські землі, підтримувала українських військових. Коли відчула, що жити їй там стає все дедалі небезпечніше, знайшла репетитора, по скайпу вивчила солов’їну з нуля і у 2018-му емігрувала в Україну. Саме тут зустріла свого коханого Андрія і почала життя з чистого аркуша, активно асимілювавшись у потріотично-налаштованому суспільстві.
– Коли о 5 годині ранку мене розбудив чоловік і сказав, що почалася війна, не скажу, що в мене був сильний шок. Оскільки досить довго я була в правому русі, морально була до цього готова. Хоча повністю бути готовою до війни, як на мене, можуть тільки військові, поліцейські… У нас були спаковані тривожні валізи. Я свою зібрала ще у 2019-му, коли в Керченській затоці захопили наших моряків, і тоді був оголошений воєнний стан. Будинок, де ми з чоловіком жили, розташований поблизу військового об’єкта недалеко від центру столиці, тому думали, що почнеться війна саме з нас. Але вже тоді ППО працювало добре, наш будинок навіть не пошкоджений і світло не вимикали. Спочатку почали бомбувати Бориспіль та передмістя. Тож коли ми збиралися, було чути сирени, прильоти, – ділиться спогадами Катерина. – За житло на Закарпатті домовлялися наші друзі, в яких були знайомі у селі Букове. Їхали ми дуже довго. На Житомирській трасі у заторах стояли мабуть 6 годин. Було лячно, бо літали гелікоптери, а ми не розуміли – вони наші чи ворожі. Я постійно читала новини, аби знати, де що відбувається і якою дорогою нам краще їхати. Були диверсії чи не по всій центральній Україні. Мене попустило, коли я вже побачила Карпати. Видихнула, коли о шостій ранку заїхали за перевал і я побачила гори, сонце: «Слава Богу, що ми всі живі!» Перші дві доби переночували у Буковому, а потім знайшли собі житло у Виноградові. Чоловік з другом одразу пішли у військкомат, хоча мій Андрій має другу групу інвалідності, він ніколи не був у військовому середовищі і навіть в армії не служив. На той момент у мене була краща військова підготовка, як у нього.
– За фахом я піарниця і працювала на різних підприємствах. Також тривалий час була інформаційним референтом Київського осередку національного корпусу та руху «Гонор». Всі учасники-чоловіки останнього зараз на фронті у найгарячіших точках. Окрім роботи, завжди займалася волонтерством. Я керувала київським зоозахисним осередком. У вихідні ми їхали до притулку готувати тварин. Тай допомога військовим з 24 лютого не стала чимось новим, бо для мене ця війна почалася у 2014-му році, а волонтерство – з 2015-го спочатку дистанційно з росії. В Україну приїжджала десь раз на півроку. Маю хороших знайомих волонтерів з Харкова. Якщо характеризувати склад моїх друзів, то це військові та волонтери або люди дотичні до цих справ… З чоловіком, на жаль, не щодня маємо змогу спілкуватися, тому є чимало приводів для хвилювання. Зараз він на Сумському напрямку. А до того – на Донецькому. Там, на трасі Бахмут – Лисичанськ, було дуже гаряче… Їздила я в Київ до чоловіка, коли він мав відпустку перед передислокацією. Бойові дії на той час там уже не велися, була ілюзія мирного життя. Навіть думала повернутися. А потім вирішила, що у мене у Виноградові вже сформувалася спільнота у волонтерських штабах «Руху підтримки Закарпатських військових – Виноградів» «Паляниця» та «Кікімори», і мені простіше бути тут. Та й чоловікові спокійніше, що я у безпеці. Коли вечеряли з родичами у Сумській області, було чутно прильоти. Я нарахувала 21, потім мені набридло. А чоловік завжди казав: «То далеко!». Але ж я людина цивільна і не розумію, на якій відстані летить. Дорогою до Києва практично не видно пошкоджень, лише в Конотопі. А от таблички «Міни» на полях були, але тішило, що надписи українською. Відколи триває війна, наша свідомість адаптувалася і більш готова побачити страшні руїни, – продовжила свою розповідь Катруся.
На запитання про хобі моя співрозмовниця розповіла:
– Люблю малювати аквареллю з дитинства. А нещодавно я поставила собі завдання, сказавши: «Катю, ти ж українка і маєш сама собі вишити сорочку!» З перервами майже рік я її вишивала. Тепер вже почала вишивати другу. Схему розробляю сама і розумію, що створюю унікальний продукт, якого не купиш у магазині. Самі візерунки підглядаю в музеї, в етно-проектах, котрі просувають традиційний стрій. Мені незручно запозичувати один в один, я додаю щось своє… Візерунок залежить від того чоловіча це чи жіноча сорочка, від регіону проживання. Я вибрала київський брокар червоно-чорного кольору і рослинний орнамент.
Зачепили ми і тему проживання в росії, і тамтешніх друзів:
– Друзів там не залишилося. Навіть проживаючи там, я обмежила коло спілкування, аби не шкодити своїй психіці. Бо неможливо було слухати оті всі теревеньки типу: «які ми могутні і великі», «ми всіх переможемо», «Україна – це росія»… Особливо від таких слів мені зривало мозок з 2014-го. Спілкувася тільки з двома потружками ще з інституту. Але вони не зачіпають теми війни, окупації, аби вщент не розсваритися… З родичами спілкування обмежуємо на рівні «Як справи?», бо я не бачу розуміння і втомилася доводити людям очевидні речі… Для мене російсько-українська війна – питання не політичне, а загальнолюдське. Якщо для людини є нормою піти до сусіда, вдарити його по голові і щось в нього вкрасти – це її характеризує. Чому я маю з нею спілкуватися і мати спільні справи? Чому взагалі з такою позицією вона вважає себе повноцінним членом суспільства? Дивує, що там більшість людей цього не розуміє і не хоче розуміти. Якщо в Україні несправедливо затримають людину, одразу буде обуреність громадськості, вийдуть на підтримку і добиватимуться справедливого рішення. Ми всі пам’ятаємо справи Ріфмастера, Стерненка. Люди виходили на мітинги, під суди. Якщо щось станеться з активістом у росії, люди скажуть: «Шкода хлопця» – і все… Хоча я розумію тих росіян, котрі бояться і не можу їх засуджувати. Якщо у спілкуванні з рідною чи давно знайомою людиною ти штовхаєш їй наративи, що не все так однозначно, це вже питання не небезпеки, а твого ставлення до життя і людських принципів…
На завершення розмови Катруся зізналася, що їй дуже подобається Закарпаття, Виноградів і в нас живуть файні, добрі люди. Вона легко тут асимілювалася, знайшла друзів, зав’язала нові знайомства, влилася у волонтерські спільноти і паралельно продовжує дистанційно працювати. Каже, що коли повернеться в столицю, обов’язково щороку приїжджатимуть із чоловіком у місто попід Чорною Горою, котре стало не тільки прихистком від війни, а й новою домівкою.
Наталія КОБАЛЬ
