У будівлі ради ветеранів у Виноградові по вівторках, четвергах та суботах завжди велелюдно. Тут жіночий батальйон тилової оборони плете «кікімори«. Як написала на своїй сторінці у Facebook волонтерка Мальвіна Савинець: «Жіночий гурт «Бійці невидимого фронту», які на початку російського вторгнення допомагали ліпити вареники, чистити овочі, мити посуд тощо, з часом мимоволі переріс у гурт «Кікімори. Виноградів», навіть групу у соцмережах так назвали. Тепер виноградівки разом із тимчасовими переселенками збираються у залі районної організації ветеранів і виплітають маскувальні костюми для бійців на передовій. Роботи вистачає всім: одні розточують в’язані речі, інші ріжуть стрічки, треті плетуть різні частини майбутнього костюма, четверті їх зшивають, а ще інші зайняті над виготовленням капюшонів… Жінки дружно виходять «на зміну». Бо всі прекрасно розуміють, як потрібні солдатам наші костюми. Військові нам скинули знімки, як виглядають лісосмуги, де вони воюють, і ми наглядно побачили, які кольори мають домінувати у костюмах».
Серед решти долучилися до гурту три покоління жінок із однієї сім’ї. Бабуся, мама і дочки приїхали до Виноградова з Луганщини. Їхній рідний Лисичанськ вже вдруге окупували ворожі війська. Та жінки вірять, що українські воїни виженуть ворога за кордони нашої держави і цього разу – назавжди.
Найстаршою є Лідія Щербакова. Жінці 75 років. Каже, що зараз мир – єдина мрія: «Я хочу вік свій вдома доживати і померти на рідній землі».
– Приїхали ми з міста Лисичанська Луганської області 24 березня. 5 березня поїхали до Лиману, згодом – у Дніпро, а вже звідти – в Закарпаття… Насправді, їхали туди, де була можливість винайняти житло. Зараз я пенсіонерка. А загалом 29 років пропрацювала у технічному відділі тролейбусного управління. Згодом – на ЖБІ. Вдома у мене є батьківська хата з невеликою земельною ділянкою, де ще торік вирощувала картоплю, помідори, огірки, моркву, бурячок, зелень… Мали для кухні все своє. Цьогоріч через війну, на жаль, не встигли нічого посадити, – розповідає Лідія Андріївна. – Моя рідна сестра проживає в Оренбурзі (туди вийшла заміж), ми з нею щодня спілкуємося скайпом. Сестрина дочка і її діти кожне літо проводили у нас вдома. Зараз вона дуже переживає через війну в Україні. Коли російські війська вторглися на наші землі у 2014-му, ми якраз гостювали у них. Місяць побули і я сказала сестрі: «Шура, так хочу додому, що вже б пішком пішла по рейках». А тепер ось, уже 5 місяців проживаємо в іншому куточку держави. Додому хочеться дуже. Наш Лисичанськ тоді окупували, потім деокупували і ми повернулися додому. Але тоді таких руйнувань, як тепер, не було. Ми віримо в наших українських захисників. Аби настала перемога, руїни відбудуємо».
Її дочка 37-річна Ірина Жуган проживала неподалік. Жінка покинула власну квартиру, роботу в рідному місті, рятуючи життя своє і дочки та мами. Каже, що тут теж не сидять склавши руки. «Зараз працюємо на перемогу, аби наші хлопці якнайшвидше деокупували Луганську область, щоб ми мали змогу повернутися додому, до свого звичного життя. Приєдналися до групи жінок «Кікімори. Виноградів» місяць тому. Разом з жительками вашого міста та переселенками створюємо тут маскувальні костюми для наших захисників. Майже всі друзі та знайомі повиїжджали. З ким спілкувалися, казали, що замки на квартирах зламують мародери і все виносять. Але і це не страшно: головне, щоб відбили ворога і ми мали куди повернутися. А викрадене і знищене майно заробимо і купимо нове… Бо якщо зупиняться, як в 2014-му, орки не зупиняться. Хочемо, аби вигнали клятих окупантів за межі нашої країни, щоб Україна зберегла кожен клаптик своєї землі, свої кордони», – розповідає Ірина Михайлівна
14-річна Варвара у Лисичанську навчалася у школі №8. Дівчина вчилася на відмінно. Каже, що її улюбленими предметами є алгебра, геометрія, українська мова та література і хімія. Тепер із друзями спілкується онлайн. Більшість зараз проживають у Дніпрі, багато хто виїхали до Німеччини. Волонтери громадського об’єднання «Схід і Захід разом єдині» торік привозили школярів до Закарпаття. Цьогоріч теж була запланована поїздка у березні. Варвара дуже чекала цієї подорожі. Та все ж приїхала, але вимушено…
Мама з дочкою у травні-червні ходили «у калим» на збір врожаю полуниці. Тут дівчинка вперше у житті сама власноруч заробила гроші, на які придбала собі смарт-годинник.
Упродовж всієї нашої розмови мої співрозмовниці кілька разів невтомно промовляли: «У вас тут дуже красива природа, люди хороші, проте все одно душею і серцем ми вдома. Чекаємо перемоги і повернення додому».
Щиро віримо в ЗСУ і перемогу. Робимо кожен і кожна все для неї можливе. Там, де ми зараз є.
Наталія Кобаль
