Олександр Вербняк переїхав до Виноградова не так і давно. Родом чоловік із чернігівщини. Тож, коли до його рідного міСта наблизилась ворожа техніка, він добровольцем пішов у ЗСУ, а його син долучився до волонтерської діяльності. Згодом Олександра Володимировича комісували за станом здоров’я.
Олександр Вербняк розказав про те, як у його місті розпочалася війна і як він добровольцем пішов його боронити.
– На фронті у мене був позивний Верба, котре водночас є моїм родовим ім’ям. У мене на батьківщини в Чернігівській області, Прилуцькому районі в хуторі Пручаї багато Вербняків. А як запитаєш Вербу, то всі знали, що то або я, або мій батько чи дід… Строкову службу служив у Севастополі, був водієм головного санітарного лікаря флоту. Відтак більшу половину свого життя займався будівництвом. Починаючи з різноробочого, дійшов був до співвласника будівельної компанії. Перед коронавірусом побудував свій крайній об’єкт – розумний будинок у Києві. З дружиною ми розлучені. Моєму сину Саші 21 рік, донечці Алінці 10 років. Зараз вона живе з мамою в Естонії, – розказує про себе Олександр Вербняк. – Війна для мене почалася несподівано, як і для всіх. Хоча, коли інші країни наказали вивести своїх послів, цього слід було очікувати. Колишня дружина виїхала в Естонію. Я з донькою жив у Чернігові, ворог вторгся на наші землі. Батьки живуть в Ніжині під Черніговом. Їх село не було окупованим. Проте виїхати до них не можна було, бо наше місто одразу оточили. Майже третину міста зруйнували. Околиць майже не було. Наш будинок Бог помилував. А от сусідські оселі, заправки, магазини – зруйновані. Зранку магазин ще був зачинений, а під дверима вже стояли великі черги. У магазині ж купляєш не так, як звик, а лише те, що видавали на руки. А видавали одній людині один буханець хліба. Складність полягала і в тому, що банкомати та термінали перестали працювати, а у всіх гроші на картках. Все це спричиняло великі черги у маркетах, де діяли термінали. Було таке, що у Чернігові руські окупанти розстрілювали людей у чергах. Годинами вистоювали і біля колонок за водою, якої можна було набрати по 10-20 літрів у одні руки. Тому родини об’єднувалися і ділилися, хто у якій черзі стоятиме. Так, разом, легше було вижити.
– Як тільки випала нагода вивести дітей з родичами до батьків, я пішов у військкомат. Мене з армії комісували за станом здоров’я. Коли вже відправив дітей у Ніжин, одразу пішов у ЗСУ. 15 березня я пішов у військкомат, але мене відправили додому. Згодом зустрівся зі своїм приятелем АТОшником. Він дав мені свою форму і одразу 18 березня з ним поїхав на окраїну Чернігова на передок. Він мене підвів до замкомандира по кадрах. Він попросив у мене паспорт і сказав: «Дай номер телефону, кому подзвонити після того, як тебе вб’ють. Мене оформили на службу в 12-ий окремий танковий батальйон. На третій день мені видали автомат з одним ріжком. Я запитую: «Де інші?», мені відповідають: «У бою добудеш!». Ми тримали лінію оборони. Чекали прорив з боку Славутича. Коли першу ніч у бліндажі під час обстрілу мене запитали, чи мені страшно, я відповів: «Коли ти один – не страшно. Страшно, коли спиш з донечкою і чуєш як залітає літак, ти накриваєш її ковдрами, своїм тілом, закриваєш долонями вуха, аби не прокинулася і не почала перелякано плакати»… Бо ж на власні очі бачив масштаб руїн, яких завдає ворог. Третього березня зруйнували сусідню дев’ятиповерхівку і там було дуже багато жертв. У котрі під’їзди модна було зайти, ми йшли ще доти, доки прийшли МНСника у пошуках живих людей для їх порятунку. Те жахіття (всюди розбите скло, розкидані дитячі іграшки, люди хтось кричить, хтось плаче…), той масштаб руйнування не можна передати словами, – розповідає Олександр Володимирович. – У Чернігові розбили міст через Десну – єдине сполучення із трасою, котрою можна було виїхати. Мені з Києва друг Сергій з волонтерської організації «4.5.0» привіз нам багато допомоги: коптер, тепловізор, нічні приціли, багато речей… Ми організувалися все переправляти човнами. Тому ми вирішили, що коли до нас їдуть з гумвантажем, звідси можуть вивозити людей. Тож ми зайнялися евакуацією. 1 квітня були останні бомбардування Чернігова. Другого квітня вивезли останню групу людей. А вже 5 квітня нас усіх відправили у Донецьк. Я служив у взводі забезпеченням водієм боєприпасів. Був на другій лінії оборони. Останнє моє базування було під Бахмутом. У кінці жовтня мене перевели на постійне місце дислокування неподалік мого рідного Чернігова. Ліг у лікарню. Мене комісували з армії і я приїхав у Виноградів.
Доки Олександр Володимирович воював, його син Олександр Вербняк займався волонтерством і часто їздив з товаришем у гарячі точки. Його батько розповідає, що були поїздки, коли дорога вартувала стільки, скільки вміст гумвантажу. Та коли відновила роботу Нова пошта, потреба у виїздах відпала.
Олександр Вербняк каже, що під час війни всі люди проявляться, які вони є насправді. Одні відсіюються, наче полова від цільного зерна, інші – стають врази ближче по духу і світогляду. Тож ми щиро зичимо нашому герою злагоди у його родині і побільше щирих, світлих друзів поруч.
Наталія КОБАЛЬ
