Торік у листопаді у Виноградівському будинку культури презентували книжку Дмитра «Таксиста» Мілютіна «Ніхто не повинен це бачити». Першу партію збірок видали за фінансової підтримки військового капелана о. Іван Ісаєвич і роздали на презентації присутнім. Люди залишали кошти. Їх о. Іван передав на потреби Збройних сил України. Так само зробила і дружина героя Олеся із коштами, вирученими за наступну партію – 250 книг.
Тоді ж, на презентації, капелан поділився спогадами про Дмитра. Адже тільки о. Іван знав про те, що Дмитро веде бойовий записник, у якому описував пережите на війні. Він вів його у 2017-му. Хоч насправді воював з перервами з 2014-го і до останнього подиху. Загинув старший офіцер 3-ї артилерійської батареї 2-го дивізіону, 128-ма гірсько-штурмової бригади 3 листопада 2023 року у селі Зарічне Запорізької області під час шикування для нагородження від ракетного удару загинуло 19 військовослужбовців та більше півсотні отримали поранення.
– Коли я поїхав у Дебальцево військовим капеланом, Діма з побратимами були на першій лінії. Вони були в посадках, у соняшниках. Вели дуже гарно бій, бо розуміли, що не вбивають і не йдуть вбивати, а захищають і відбивають того, хто йде забрати життя в них і в іншої родини, – ділиться спогадами о. Іван. – Коли я приїхав, то побачив Дімку голого, босого, у проїденій щурами куфайці, але повного мужності, бажання захищати. Коли прийшли оті захисники, котрі виглядали мов шахтарі, я зрозумів: ми будемо жити, бо в їхніх серцях була мужність. Не те, що вони смерті не боялися. Боялися. І я боявся. Бо то війна. Але вони не були боягузами. Боятися і бути боягузом – різні речі. Тоді в мене першим було бажання не помолитися з ними, а взути, одягнути і нагодувати. Тепер армія зовсім інша. Тепер все є.
– Діма-таксист мене називав не отець Іван, а хресний, бо я був хрещеним його дружини Олесі. Діма дуже любив сухе червоне вино. А хто любить таке вино, правдиве, сухе, – той знає ціну життя. Проте він ніколи не впивався. Коли я до нього приїхав, то привіз багато вина. Але розділивши його на всіх хлопців, виходило по 100 грам на кожного. У нього в підрозділі не було п’янства. Він вмів контролювати. Серед військових є поговірка: «Не можеш зупинити п’янку, очоль її!». Діма її очолив, гарно та культурно. Тому його шанували не тільки в його підрозділі, а й за його межами. Бо він завжди перед тим, як щось робити, він думав, продовжує свою розповідь військовий капелан. – Коли бачив, що солдати падають духом, він вмів щось організувати, аби їх підняти. На нулю, з нічого, зробив кав’ярню. І там вирувало життя. Діма просто хотів, аби ті, котрі нас захищають, мали і там життя. Бо сьогодні вони є, а завтра їх може не стати….
Отець Іван сказав, що Дмитро знав, що загине і розповів йому про це: «Я не знаю, чи то мені сниться, чи то навіювання, але то станеться легко. Я тільки світло побачу і все. Але то буде потім».
– У селищі Зарічне за 30 кілометрів від нуля був стабілізаційний пункт для поранених, які виходили з оточення через «вірний присязі» начальника ТЦК, котрий здав позиції наших хлопців і провів русню лісом, щоб вдарили ззаді по 2-му батальйону. Вони виходили 2-3 тижні. Їм допомагали добрі люди з місцевих, котрі ховали їх по підвалах і ночами виводили. Коли ми туди під’їхали, над головою просвистіла ракета, її збили ППО. Потім ще 3: одна впала на стадіон біля школи, інша в річку, третя – місцевому жителю в хату, де сім’я якраз сиділа і вечеряла. Ні одна не зірвалася і ніхто не загинув. Я задав собі питання: «Що за знак, господи?». Я Дмитру про це розповів. Він відповів: «Це купол». Він багато чого знав, тому дуже дорожив кожною хвилиною. А коли по них вдарило, він 50 кілометрів з хлопцями пробіг, щоб їх вивести. Врятував всіх.
Пригадав військовий капелан і про те, що у грудні в 2014-му році з ворожого боку давали 50 тисяч доларів за голову Дмитра (Таксиста) Мілютіна. Проте він користувався надзвичайною повагою у всіх військових і ніхто б не наважився його здати.
– Коли я їхав одному напрямку і були обстріли, Діма мені написав: «Нічого. Будемо жити», – сказав отець Іван. Він переконаний, що коли в нас є такі відважні воїни – Україна буде жити.
А Дмитро Мілютін продовжує жити у серцях красенів-синів, коханої дружини Олесі, своїх родичів та друзів, його продовження – у синах та у польовому записнику бійця «Ніхто не повинен це бачити».
