По вулиці Миру у Великих Ком’ятах в одному з будинків оселили особливу категорію вимушених переселенців – стареньких та лежачих хворих. Як сказала одна моя знайома: «Там – лазарет». За головну тут Ганна Варака. У свої 38 жінка вже двічі тікала від війни. Як цього разу доля її з родиною та підопічними закинула з Донеччини у моє рідне село в Закарпатті? Читайте розповідь Ганни Леонідівни:
– У 2015 році я вимушена була виїхати із Макіївки до Слов’янська, бо до нас прийшла так звана ДНР. Жити стало важко, та й серце не лежало до загарбників, котрі нас окупували. Слов’янськ прийняв переселенців дуже дружелюбно. Я людина віруюча і там, у селищі Билбасівка, почала ходити в помісну церкву «Нове життя». При церкві створили притулок для одиноких бабусь, котрі самі не можуть себе обслуговувати, і пастор запросив мене потрудитися у догляді за ними. А позаяк в мене медична освіта, то й відповідний догляд можу забезпечити. Там я трудилася 7 років.
Цього року до нас знову прийшла війна і знову треба було рятуватися від ворога. Та на цей раз боялася не так за себе, як за свою чотирирічну донечку і за підопічних, котрих теж небезпечно було там залишати. Коли неподалік нас із літаків бомбили Свято-Гірську лавру, остаточно вирішили виїжджати. Бо якщо ми могли швидко спуститись у підвал, то щоразу під час небезпеки зносити туди лежачих хворих було нереально, адже працівниці всі жінки. Коли серед ночі будила дитину, намагалася швидко одягнути в щось тепле, аби побігти у сховище, а вона тулилася до мене і плакала, боялася вибухів і промовляла тремтячим голосом: «Мамо, це – війна?», було дуже страшно. Найбільше налякалися, коли низенько над нашою будівлею летіли винищувачі. Протягом місяця вона адаптувалася і вже тут не боїться навіть гулу сирени, – ділиться спогадами моя співрозмовниця. – Виїхали ми 5 квітня. До 10 наших підопічних попросили приєднатися ще дві бабусі. Всього нас було 18 чоловік. Мікроавтобусами, котрими волонтери з Рівного привезли гуманітарну допомогу, запропонували нас евакуювати. У дорозі всі були дуже терплячими і спокійними. Раділи порятунку. І лише я одна знала, що, рятуючи своє життя, ми їдемо в нікуди. Тільки під’їжджаючи до Івано-Франківської області мені зателефонували і сказали, що можуть прийняти нас на базі відпочинку і скинули геолокацію. Там було багато переселенців з Маріуполя, Сєверодонецька, Херсона… Дорогою ми ніде не зупинялися. Їхали 20 годин. Прожили там два з половиною місяці. Коли приїхали, 10 квітня випав сніг. То така краса була – засніжені гори, смереки, хмари нижче гір. Це була реабілітація душі і тіла. Відтак знайшли нам житло у Великих Ком’ятах і ми переїхали сюди.
– Загалом тут перебувають 4 лежачі хворі, 1 на інвалідному візку, 2 на ходунках, а решта можуть ходити. Найстаршій підопічній нещодавно виповнилося 88 років. Наймолодша – 42-річна дівчина з ДЦП, яка пересувається на ходунках. Вона – сирота, зростала у дитбудинку,.Коли їй виповнилося 18 – потрапила у будинок пристарілих. Там познайомилася з вірниками нашої церкви. До 26 років вона повзала на колінах. Якось її побачила одна жінка з Америки і домовилася про операцію в Одеській області. Слава Богу, тепер вона вміє ходити. 55-річну Тетяну після інсульту три роки тому паралізувало, а старенька 82-річна мама не має сили за нею доглядати. В однієї нашої підопічної син після пологової травми мав психічні розлади, він уже років 15 як помер. Ще дві жінки хворіють старечею деменцією: не погодуєш, самі не згадають, що треба їсти, не вкладеш на ніч спати – будуть сидіти.
Чотири наші переселенки постійно трудяться у догляді за немічними. Готує їжу ком’ятська сусідка Марія Андрашко, інші їй допомагають. Я відповідаю за медичний стан підопічних і матеріальне забезпечення продуктами, медикаментами та засобами гігієни, – розповідає Ганна Варака.
Жінка каже, що зараз Донецьку область повністю евакуюють через часті прильоти. ЗСУ дбають про безпеку людей, попереджають про можливі відключення від світла і газу. Тому вони з підопічними зимуватимуть у Великих Ком’ятах. Додому повернуться після перемоги. Моляться за це щодня!
Наталія Кобаль
