(01.09.1992-26.07.2024 рр)
Іван Савка народився у мальовничій гірській Колочаві. Він був потомком славетного опришка, українського закарпатського народного героя, легендарного Миколи Шугая. Згодом, через підтоплення і зсуви ґрунтів у гірській місцевості, у 2003 році сім’ї довелося покинути рідний дім. Вирішили переїхати у низинне село Підвиноградів, що на Виноградівщині. Тут спокійно жили і зростили двох чудових дітей – Івана та Тетяну.
Ще під час навчання у школі вчителі завжди казали батькам, що у них дивовижний, особливий син, таких дітей мало. І справа була не в його знаннях, а перш за все у хорошому ставленні до оточуючих, у загостреному відчутті справедливості. Виховання у Боголюбній сім’ї дало свої золоті плоди.
2013-го року закінчив факультету податкової міліції державної податкової академії в Ірпені. Саме там зустрів і свою кохану дружину Наталію.
У 2018 році капітан Податкової міліції України, Іван Савка був відряджений в зону АТО, де отримав статус учасника бойових дій.
А в перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року Іван Іванович добровільно став на захист Батьківщини, спочатку в районі Гостомеля, а з квітня 2022 року в Бучі. Наприкінці 2022 року він був у складі зведеної роти на Харківщині.
Командир стрілецької роти 133-го окремого батальйону сил територіальної оборони 114-ї бригади, лейтенант Збройних сил України з позивним «Майор» з осені 2023 року по лютий 2024 року виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку, після чого проходив службу на Куп’янському напрямку.
26 липня 2024 року в районі населеного пункту Невське, Сватівського району, Луганської області група Івана, виконуючи бойове завдання, під час штурму противника, потрапила під щільний мінометний обстріл, в результаті якого Іван Іванович отримав поранення несумісні з життям. 1 серпня 2024 року Герой Іван Савка похований на Байковому кладовищі, не доживши місяць до свого 32-го дня народження.
Його любили і поважали побратими та друзі
За майже півтори роки повномасштабного вторгнення в лавах ЗСУ «Майор» пройшов шлях від простого солдата до командира стрілецької роти. За проявлену мужність у 2023 році був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Срібний хрест».
Лейтенант Іван Савка був опорою та надійною підтримкою для своїх побратимів і завжди був готовий до виконання поставлених бойових завдань. Як справжній командир, ротний завжди був попереду, він вів своїх побратимів в бій, і за ним йшли, йому довіряли. Свідченням цього є відгуки побратимів у соцмережі.
Побратим Антон Холоденко:
– Загинув мій побратим з 2018-го року. Чудовий і світлий. Сильний духом. Таких козаків мало. Справжній офіцер та бойовий товариш. Один з найкращих людей, що я зустрічав у своєму житті. Їде додому на щиті. На жаль. На превеликий жаль, не зустрітися нам більше. Його слова в лютому 2022: «Тоха, битиму їх до останнього!». Гордий тим, що знав його! Гордий, що на своєму прапорі маю послання від нього.
Побратимка Тетяна Луначарська:
– Савка!!! «Майор»!!! Пане офіцер!!! Ти був таким, яким не кожен може стати за все своє життя, ти був великою ЛЮДИНОЮ!!! Ти більше ніколи в голос не скажеш… «Чуєш Танюха, а далі були різні розмови, діалоги і монологи… Я безкінечно переслуховую твої голосовухи в месенджерах, вони по ділу і просто про життя. Мені пощастило трохи більше чути твою душу і думки ніж іншим (всім іншим ти не завжди говорив то… бо ти командир, бо ти козак, бо ти захисник України і її народу, бо ти патріот, бо ти батько, бо ти коханий чоловік, бо ти син, друг і побратим, і тобі болить ця країна). Ти не хотів нікого засмучувати своїми відчуттями… Ти думав про інших, і нічого собі. Іноді я злилась на тебе… чому саме я маю то всьо чути, радити щось спираючись лише на погляд зі сторони, бо мені здавалось, що ти і так все знаєш і розумієш… Ти не знав як діяти в певних ситуаціях, ти не міг пробачити собі відповідальність за життя інших людей…. Ти постійно вимагав від себе більшого, бо на тебе дивляться очі побратимів, людей які тобі вірять, які йдуть за тобою. Ти не міг дозволити собі слабкість, ти не міг дозволити собі людської помилки, ти жертовно віддавав своє особисте життя Україні і Українському війську, ти готовий був йти сам за свої переконання не промовивши ні слова, тільки посмішка з ямочкою на щоці…Тільки зараз я розумію чому ти то всьо питав не очікуючи на відповідь. Я розумію тебе саме зараз… Пробач… Україна і ми всі осиротіли без тебе. Ти завжди болітимеш в грудях людей які тебе ніколи не перестануть любити..
«Я дякую найкращому у світі сину за щастя материнства»
Та найбільшою втратою смерть Івана стала для родини. Осиротіли без нього вагітна дружина і 2 річна донечка, батьки і сестра. Його батько працює у Словаччині. Мама згодом теж покинула роботу у Виноградівському коледжі МДУ і поїхала до чоловіка. Війну вони зустріли за кордоном. Та відгомін московських канонад навіки розриватиме їх зранені серця… Бо ця війна забрала у них найдорожче – їх сина.
– Мій син був моєю нагородою від Бога. Він ніколи мене не засмучував, був спокійним та врівноваженим, більше слухів ніж говорив, з особливою турботою ставився до на 8 років молодшої сестрички. Він дуже багато читав, особливо цікавився історією. – розповідає Любов Іванівна. – Дуже боляче Іван переніс загибель у АТО 2015 року товариша, однокурсника Василя Білака з Фанчикова. Коли приїжджав з Києва, найперше їхав до друга на могилу, а потім додому. Тож будучи капітаном податкової поліції, він теж пішов у АТО. Тоді мав позивний «Шугай». Про те, що син у Майорську на Донеччині, ми дізналися після його повернення додому. Згодом ми з Підвиноградова переїхали жити в Бучу і моїй радості не було меж, бо я щодня мала змогу бачити своїх дітей. А коли почалося повномасштабне вторгнення, я знала, що мій син не залишиться вдома. Якраз на час повномасштабного вторгнення, невістка була на 6 місяці вагітності. Це не зупинило його. З перших днів, коли вони були в лісі, місцеві старші люди приносили їм теплий одяг та їжу. Іван був приємно вражений згуртованістю та єдністю народу. Пройшов Бахмут, Часів Яр. І завжди казав: «Ми всі помремо, але питання в тому – як? Мої діти не будуть питати: де був наш тато, коли була війна?». Саме Бучу, Гостомель та Ірпінь дуже потрощив московський чобіт. Десь 5 кілометрів від нас аеропорт, де розбили літак «Мрію». Неподалік нашої оселі базувалася ворожа бригада. Стояли танки з буквами V та Z. Вони перестріляли замки і господарювали у будинках, брали що хотіли… У нас двір був повний гільз від патронів, а зайти можна було тільки після роботи саперів. Град залетів на подвір’я, зніс дах на мікроавтобусі, зрикошетив на стіну будинку і звідти – у ворота. Дуже пошкоджена снарядами і церква, у котру ми ходили на богослужіння, де хрестили нашу Ольку.
«Я дякую найкращому у світі сину за щастя материнства, за те, що я мала у нагороду від Бога таку достойну дитину», – сказала на завершення розмови мама.
«Рабів до Раю не пускають…»
– Познайомилися ми на першому курсі податкової академії і прожили разом 15 років. Ми обоє спокійні і жили, як один організм. Одружилися 2017-го. Іван освідчився мені лише після того, як зібрав гроші на обручку з діамантом. Для нього це було дуже важливо. Якщо шлюби створюють на небі, то мені дуже пощастило. Я дуже пишаюся своїм чоловіком. Він сама світла людина, яку я знала і завжди залишиться для нас кращим чоловіком і батьком. Він – воїн світла, – ділиться спогадами дружина Наталія. – Ще до повномасштабного вторгнення у нас в Ірпені були збори патріотів територіальної оборони. Він завжди їх відвідував. А коли почалася повномасштабна війна, найперше поїхали в будинок батьків забрати цінні речі. А відтак – на місце збору в ліс неподалік. Тоді я вже знала, що Іван стане на захист Батьківщини. Він був патріотом і по інакшому не міг. Близько 11-ої години вже військові роздавали зброю і було відомо, хто які позиції буде захищати. Я теж хотіла лишитися, та через вагітність мене відправили додому. Мій батько буквально за 2 дні теж пішов у військкомат, почувши, що Ваня воює. Він для нього був як рідний син. Зараз батьку вже 56 років, наразі він з побратимами на Куп’янському напрямку. Іван спочатку захищав Гостомель, далі залишився служити в Бучі. У квітні вона вже була вільна. У травні народилася наша донечка. Її Іван назвав на честь княгині Ольги. Тоді жив мій чоловік на дві сім’ї: одна – я з донечкою, він нас безмежно любив, друга – «його бойові шершні». Спочатку він був просто солдатом, потім командиром взводу, ротним. Коли захищали з осені 2023 по лютий 2024 Часів Яр, він проявився надзвичайно мужньо, був нагороджений головнокомандувачем Сирським нагрудним знаком «Срібний хрест». Іван ніколи не сидів у штабах, а йшов з хлопцями на передові і виконував бойові задачі. Останній свій бій він прийняв у Луганській області. Його командир мені сказав, що ціною свого життя Майор врятував щонайменше 10 осіб. Він завжди вважав, що вільні люди мають свою волю виборювати. Улюблений вислів Івана: «рабів до раю не пускають!». Зараз я чекаю на ще одну дитину і впевнена, що тепер у моїх дітей буде надійний Янгол-охоронець на небі. Бо він був світлою людиною і став Янголом світла.
За словами рідних, Іван Савка підписав банк донора, мовляв, органи йому мертвому вже будуть не потрібні, а комусь можуть врятувати життя… «Кобзар» та «Шугаї» були його настільними книгами. Тож він заповідав кремувати його тіло і прах розвіяти у Каневі на Тарасовій могилі, оскільки вважав це місцем своєї сили. Так і зробили: розділили прах навпіл: одну половину розвіяли, як і заповідав, а іншу з почестями поховали на Байковому кладовищі.
Царство небесне і вічний спокій душі Героя. Віримо, що його смерть не буде марною. Україна обов’язково переможе. Його діти зростатимуть у мирній, вільній, квітучій Україні!
Наталія Кобаль
Сім’я Івана Савка просить усіх підписати петицію про присвоєння Майору звання Героя України посмертно. Покликання додаємо нижче:
https://petition.president.gov.ua/petition/231952
