Село Дротинці на Виноградівщині відправило захищати Україну 7 своїх синів. Один із них – Іван Гоздик, кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагороджений медаллю «Оборона Луганського аеропорту», медаллю «Захисник Вітчизни» та іншими відзнаками. Заступник голови Виноградівського районного осередку «Союзу ветеранів АТО, волонтерів ‘‘Патріот’’» Іван Гоздик спочатку готувався до абсолютно цивільного життя. Закінчив Виноградівське коопучилище, згодом навчався у Кіровоградському інституті комерції. Але життя підказало йти іншим шляхом. Задовго до російсько-української війни він перейшов у спецслужбу на оперативно-розшукову роботу, згодом – у саперний підрозділ. Це була небезпечна, але знову ж таки не військова робота – працювати з вибуховими пристроями, виїжджати на небезпечні ділянки, до прикладу, на місце, де вибухають склади з боєприпасами. Був і на найбільш резонансних об’єктах, скажімо у Новобогданівці, де у мирний час розривалися смертоносні снаряди. І навіть це жодним чином не передвіщало війну. Про неї ніхто тоді й близько не думав. Хоча у 2008 році, згадує через багато років Іван Гоздик, подорожуючи Україною, він потрапив на богослужіння у невеличкому селі Чернівецької області. Там правив службу Божу відомий монах, який під час проповіді почав говорити про війну між Росією і Україною. На той час це пророцтво взагалі було незрозумілим, сприймалося як метафора, чи щось просто неправильно почуте, невірно сприйняте.
Війна, а тим більше з Росією? Це було щось далеке і неможливе. Війна залишалася у далекому минулому, в ній брав участь дід Івана Гоздика Михайло Ловска, він отримав бойові нагороди, потім працював у бригаді радгоспу «8 Березня». Здавалося, війна можлива лише у спогадах.
Восени 2013 року Іван Гоздик перейшов працювати у 128-у окрему десантно-штурмову гірську бригаду командиром саперного підрозділу. А вже весною 2014-го його знання і вміння знадобилися для захисту України. Важкі бої в Луганському аеропорту, розмінування території під прицільними обстрілами принесли перші важкі втрати. Працював у Луганському аеропорту, селищі Тарасове, Новосвітлівка, Піщана Балка, Біле, Тепле… Іван Гоздик пам’ятає всіх побратимів, які на той час воювали поряд і помирали на полі бою. Там же під час боїв загинув і Станіслав Кіш із села Онок. Це був перший загиблий герой, якого зустрічала на колінах Виноградівщина.
– Згадувати важко і не хочеться, – каже Іван Гоздик – надто багато втрат, у тому числі й від ворожих мін. Довелося розряджати власними руками не одну вибухівку – були саморобні зовсім нестандартні пристрої, були міни, які є на озброєнні армій, але у всіх випадках це були міни, встановлені професійними військовими російської армії. Сапер відразу впізнавав почерк професіоналів. Бо й сам працював над вивченням саперної справи кожну вільну хвилину, читав спеціальну літературу, шукав матеріали в Інтернеті. Врешті, справа сапера не лише розміновувати, але й самому мінувати територію, щоб захистити своїх від раптового нападу. І тут мусиш мати знання, мусиш бачити ландшафт, особливості території, володіти мистецтвом маскування, щоб ворог не помітив пристрій під час наближення. Встановлення міни – особливе смертоносне мистецтво, яке вимагає довершеності. Дякувати волонтерам – вони забезпечували рибальську волосінь, яку не видно в траві і яка міняє колір залежно від навколишніх обставин. Сапер мав позивний «Детонатор» за його вправність і бездоганне знання справи.
А волонтерам він завдячує не лише за рибальську волосінь чи одежу. Практично всі життєво важливі речі за підтримки небайдужих закарпатців волонтери збирали для солдатів. Це була неоцінима допомога, тому що були обставини, які нерідко ставили захисників поза межею виживання. Свого часу Іван Гоздик так розповідав волонтерці й журналістці Наталії Кобаль: «Не зважаючи на труднощі і голод, ми вистояли, вижили. Потім утримували позиції в селищі Біле – саме туди не переставали надходити російські гумкомвої. На попередніх місцях дислокації було настільки небезпечно, що навіть їжу нам рідко довозили, та й те – не дуже свіжу. Приміром: запліснявілий черствий хліб ми обрізали і так їли, а воду пили з калюж. Благо, що волонтери нам привезли спеціальні водоочисні таблетки. Коли вже були в Білому і нам дали свіжий, м’якенький, духмяний хліб, я взяв у руки буханець, впав на коліна і цілував його, як велику святиню. А їли ми все, що мали, там нема ні часу, ні можливостей перебирати харчами. Варили різні каші, ловили рибу, навіть бабаків відстрілювали і ласували бограчем з їх м’яса».
В умовах, коли смерть підстерігає на кожному кроці, усвідомлюєш, що уникнути її в таких обставинах – справжнє чудо. Одного разу Іван заснув у бліндажі і раптом уві сні побачив своїх покійних батьків. Батько за життя працював фельдшером і помер задовго до війни, а мама працювала в будинку культури, була дуже активна, любила свою роботу, за її участі відбувалося багато цікавих подій у Дротинцях. Незадовго до описуваних подій вона померла внаслідок онокозахворювання. І ось раптом вони появилися у сні й виразно сказали синові: «Тікай звідси, бо буде падати град!» Іван прокинувся і вийшов з бліндажа, пройшовся уздовж окопу. Там, де він спав, нікого більше не було, і тільки метрів за 50 від себе він побачив у окопі двох хлопців, які теж відпочивали. Він покликав їх, мовляв, ходіть звідти, тут тепліше, зручніше. Аж раптом тишу перервали залпи ворожої артилерії. Перші два снаряди потрапили на місце, де він хвилину тому спав, інші вбили тих хлопців…
Був іще випадок, коли снаряд вибухнув зовсім поряд. Від вибуху його відкинуло на багато метрів, вся одежа обпалена, але при цьому жоден осколок не пошкодив його тіло, хоча від такого шансів лишитися живим не мало бути. І це теж із розряду тих чудес, які потім згадуються багато років.
Сьогодні «Детонатор» живе в рідному селі, залишається на військовій службі, але в будь-який момент, якщо буде потреба, він готовий зібрати речі й вирушити на Схід. Там потрібні його знання сапера і бойовий досвід. Насправді всіх ветеранів, які довгий час воювали на східному фронті, тягне знову туди. «Детонатор» у цьому зайвий раз переконався, коли брав участь у військових зборах батальйону територіальної оборони. Вони проходили рік тому на Закарпатті і в тому числі на околиці Виноградова. Більшість учасників навчальних зборів – ветерани російсько-української війни. І жоден з них не пошкодував, що провів деякий час у польових умовах, зустрівся з бойовими побратимами, з людьми, які розуміють один одного з півслова і котрі складають кістяк тої сили, яка є запорукою безпеки України і Закарпаття. Чому ветеранів тягне в зону АТО (ООС)? Іван Гоздик як ніхто їх розуміє – на Сході ти чітко знаєш, де ворог, де смерть, а де побратими. У цивільному житті все складніше – тут всі ніби свої…
Повернення до цивільного життя проходить не завжди гладко. Все залежить від того, наскільки важкі рани, у першу чергу душевні, має учасник бойових дій. Є молоді люди, які побувавши вдома, знову просяться на Схід, на місце попередньої служби. Вони вже можуть повноцінно жити тільки там. Є й ті, котрі починають свою справу, відкривають магазини, стають перевізниками, фермерами… Є люди, яким спілка ветеранів допомагає працевлаштуватися, при чому не тільки вдома, але й на підприємствах за кордоном (звісно, до карантину було простіше знайти роботу у країнах ЄС). Є й ті, яким допомагають із лікуванням та реабілітацією.
Так чи інакше мирне життя потроху опановує побут. Іван Гоздик – майстер на всі руки, як казала незабутня Ольга Шерегій, улюблена всіма волонтерка, яка до останніх днів свого життя допомагала йому та іншим захисникам. Іван і справді майстер – вільно ремонтує вдома всю техніку – від мотоцикла й автомобіля до бензинових запальничок і механічних годинників. У нього їх цілі колекції, а ще більше запальничок, ножів, годинників після ремонту дарував друзям. Його талантом володіє син, який з дитинства опанував комп’ютерну справу, і у свої 16 років допомагає татові впоратися з ремонтами. Крім сина, в Івана та його дружини є ще дочка, котра працює в Новому Селі і паралельно навчається у Львівській Академії внутрішніх справ. Попереду життя, і все має бути добре…
Василь ГОРВАТ
