Тетяна Шкиль приїхала до Виноградова з селища Борова Ізюмського району. Ми поспілкуватися з жінкою у дуже щасливий день – коли українські захисники звільнили її рідне село від руських окупантів. Звісна річ, що до повної деокупації і звільнення від зрадників, котрі працювали на ворога, здаючи українські позиції, ще пройде трохи часу. Та й, як йдеться у новинах, після втечі окупантів на звільнених територіях Харківщини дуже висока мінна небезпека. Навіть вже є жертви, які підірвалися. Тетяна Іванівна це добре розуміє і не поспішає додому. Бо тут, у місті попід Чорною Горою, має змогу не тільки повноцінно жити у безпеці, а й працювати. Педагогиня із багаторічним стажем тішиться, що наразі, хоч і в режимі онлайн, та все ж має змогу навчати учнів, спілкуватися з ними. Бо вони для неї наче рідня…
– З 1995-го року я працюю в освіті. Викладаю фізику та математику, а також трудове навчання і образотворче мистецтво. У мене дві доньки і внучка. Старша дочка закінчила педагогічний виш і працювала вчителькою математики та інформатики у Харкові. Коли вона звідти виїхала, потрапила саме до Виноградова. А як почалася окупація нашого Ізюмського району, ми з молодшою дочкою також виїхали і певний час проживали в Хмельницькій області. Та хотілося бути разом із ними, тому теж приїхали до Виноградова. Чоловіки наші залишилися захищати рідну область, – розповідає Тетяна Іванівна.
– Ми живемо на межі трьох областей – Харківської, Луганської і Донецької. Ще у 2014-му у нас стояли блокпости, проїжджало дуже багато техніки і було чутно вибухи із Слов’янська. Багато моїх колег і учнів, знайомих і друзів вже тоді воювали. Коли почалися обстріли Ізюма, авіаналіти ми все це чули, хоч у наше селище нічого і не прилітало. Проте в нас зникав мобільний зв’язок, інтернет. Та коли почали заходити окупанти, прийняли рішення виїжджати. Бо усвідомлювали, що вони можуть впливати різним чином і схиляти нас до зради, а ми цього не хотіли. До того ж наша присутність вдома могла заважати українським військам якісно виконати операцію зі звільнення. А тут, на безпечній території, я можу навіть бути корисною нашій армії, бо одразу після приїзду долучилася до волонтерства.
– Ми до Виноградова приїхали на початку липня. А вже у серпні директор школи почав збирати і об’єднувати в онлайн групі вчителів громади. У нас багато учнів, котрі виїхали у безпечні місця, але вони вирішили навчатися онлайн зі своїми вчителями. Для нас, педагогів, теж дуже важливо не втратити зв’язок із нашою малою батьківщиною та своїми учнями. Бо ж ми всі рідні маж собою. У тій школі, де я працювала, дітки залишилися в окупації. Тому я наразі викладаю для учнів з іншої школи, але ж це одне селище і я добре знаю і дітей, і їхніх батьків. Роботу організували досить швидко, бо ми вже працювали на платформі «Нові знання» і в Зумі (Zoom). Хлопці та дівчата працюють активно, ми навіть на перервах раніше підключаємося, аби вони могли між собою поспілкуватися, бо ж всі скучили один за одним. Ті, що за кордоном, навчаються у тамтешніх школах, але дистанційно теж працюють. Щоб не втратити зв’язок з Україною, вони отримують так звану «Сімейну освіту». Скидаємо завдання і учням, котрі були в окупації. Хто бажає і має можливість – працюють. Впевнені, що після повної деокупації всі учні будуть з нами. Також у нас є чати нашого району, ми слідкуємо за подіями, – продовжує свою розповідь педагогиня.
– Найболючішим у всій цій ситуації є очікування, коли хтось із рідних вийде на зв’язок. Бо ми ж не знали, чи вони просто без зв’язку, чи насправді перебувають у небезпеці… З нашими родичами ми не спілкувалися три місяці. Сьогодні зателефонували і, зі сльозами щастя, повідомили радісну новину: «Зайшли наші хлопці. З’явився зв’язок. Привезли хліб». Там важко. У них зараз головне завдання – вижити. Наша громада розділена водосховищем і мости були розбиті, тому частина населення залишилася відрізана від життя. Хоч росіяни завозили якусь там гуманітарку, але багато людей не хотіли нічого брати. Виживали з того, що вродило на городі. Коли не було світла, то не було й води. Відключали і газ, тому їжу готували на вогнищі. У сусідньому Куп’янському районі більшість вчителів пішли на співпрацю з ворогом і в них школи відкрилися. Наші ж з Ізюмського району відтягували цей момент як могли, бо не хотіли працювати за російськими програмами, і дуже мріяли про звільнення. Слава Богу, дочекалися українських вояків. На жаль, частину дітей росіяни забрали і вивезли у Геленджик (Краснодарський край) кількома автобусами, так би мовити, на відпочинок. Батьки відправили їх добровільно, але тепер ніхто не знає, де вони знаходяться, куди їх відвезли і як їх звідти повертати додому. Зв’язку у батьків зі своїми чадами нема. Виходить, що діти тепер в заручниках, – каже Тетяна Шкиль.
Від автора: Уже всім відомо, що на деокупованих територіях Харківщини правоохоронці виявили 10 катівень, шість із яких у місті Ізюмі. «Десять катівень на деокупованих територіях Харківської області встановлені на даний момент. Шість – це місто Ізюм, у місцях дислокації збройних сил рф, де перебували військовослужбовці росгвардії, працівники фсб, представники поліції рф – «СОБР» та інші підрозділи. Дві катівні на території міста Балаклія, одна в селі Граково Чугуївського району і одна в місті Вовчанськ. Ми точно знаємо, що там катували людей, і маємо вже інформацію про загиблих», – сказав в ефірі національного марафону «Єдині новини» голова Національної поліції України Ігор Клименко. Він зауважив, що в карцерах, зокрема, в Балаклії утримувалися й жінки: «Вісім жінок на десяти квадратних метрах. На бетонній підлозі, без засобів особистої гігієни. Жінок принижували. Чоловіків катували струмом, оголені дроти намотували на руки, підключали до відповідних пристроїв». Загарбники тортурами намагалися дізнатися інформацію про дислокацію українських військ, можливі ДРГ і «сплячі» групи на захоплених територіях, а також про учасників АТО. Людей катували і утримували різну кількість часу – 3 дні, тиждень, близько двох місяців…
Для пані Тетяни і її сім’ї ці страшні новини є особливо болісним, адже Харківщина, Ізюмський район – їхній дім… Тому зараз вони щиро радіють, що українські війська впевнено звільняють один за одним населені пункті. Бо більш за все прагнуть перемоги і повернення додому. Каже, що Виноградів – дуже гарне місто і живуть тут надзвичайно привітні люди. Та все ж, як би добре не було, – вдома найкраще.
Наталія Кобаль
