Володимиру Сімейку 19 квітня виповниться 70 років. Чоловік здолав нелегкий шлях через всю Україну, рятуючись від руських окупантів. Саме з Королівської Дубовинки родом його дружина Аня. У її оселі наразі і проживають. Він завітав у редакцію, аби розказати про своє життя у русифікованій Луганщині. І неспроста: наш співрозмовник перший підняв синьо-жовтий прапор на Сході України у рідній Кремінній.
– Народився я в селі Нова Астрахань Кременецького району Луганської області. Виріс в україномовному селі. У нашій області чимало україномовних районів, де українці колонізували і розорали землі. Бо ж саме українці – працелюбні люди, сіячі, а от москалі – збирачі, які не люблять трудитися. Працював я у Кремінній у санаторії «Озерний» спочатку культорганізатором, потім завклубом. Певний час був директором музею. У санаторії я перший на Сході України організував бюро подорожей – проводив екскурсії з відпочиваючими у Свято-Успенську Святогірську лавру (Донецька область), у музей «Молода гвардія» міста Краснодон. Я перший у Кремінній, та й взагалі на Донбасі почепив прапор України, вперше вручив українську символіку німецькій делегації – металевий тризуб-значок. А приїхали вони до нас тому, що там були німецькі колонії, та й під час перепису населення декілька людей назвалися німцями. То був з мого боку сміливий вчинок, бо в радянському союзі німці вважалися ворогами. Мене ж після того вчинку викликали у КГБ на виховну бесіду за «антисовецьку пропаганду». Там працював мій друг і тому мені вдалося уникнути суду. А батьки мої були дуже перелякані, казали: «Тебе відправлять у Сибір, на Колиму!». А потім 24 травня 1991 року на свято української мови я приніс прапор Україні на стадіон «Динамо» (зараз «Олімп»). Там нас зустріли міліціанти і секретар райкому партії. Міліціант зупинив мене і запитав: «Що то таке?». Я відповів: «Український прапор. Вічні символи України – безхмарне небо, золотаве колосся хлібів. Генетичний код нації, котрий відображає її спосіб життя. Під цим прапором працює голова УРСР Леонід Кравчук». Ще у 1990-му я вислав 50 рублів на пам’ятник Степану Бандері, який встановлювали у Калуському районі на Івано-Франківщині. Я перший у Луганську пройшовся зі стягом, за мною урочистою ходою йшли православні священики до меморіалу жертв голодомору. Згодом мене запросили в Українську республіканську партію (керівник Левко Лук’яненко), – розказує Володимир Олексійович.
– Я працював у санаторії, коли сюди приїхала відпочивати красива жінка із Закарпаття. Вона ходила і уважно розглядала все довкола, а я подумав, що то якийсь чиновник відправив дружину відпочивати. Познайомились і почали зустрічатися. Потім я запросив її додому в гості. А коли вона поїхала – приїхав у Королево свататися. Жили ми в мене на Луганщині доки не почалася повномасштабна війна. Бо у 2014-му довкола нашого міста стояли блокпости і ворог не зайшов у Кремінну. Хоча декілька прильотів було з мінометів. Тоді мене в лісі (ходив по хмиз) російські військові обстріляли з рушниці. Я одразу приліг на землю, тому і вцілів. А от після пережитого стресу маю проблеми зі здоров’ям. – розповідає пан Володимир. – Торік у березні ми подружилися із хлопцями з армійської розвідки України, котрі слідкували за установками «Град». Я здавав їм інформацію щодо руху і місць перебування ворогів. Вони казали, що доки тут дислокуються – не допустять просування ворога. Та коли вони поїхали, ми зрозуміли, що час збиратися. Та ще й наш голова облдержадміністрації у виступі по телебаченню сказав, що треба виїжджати. Їхали з-під обстрілів, нашвидкуруч зібрали те, що могли понести у руках. Вранці їхав автобус до Слов’янська, звідти потягом поїхали до Львова, відтак – у Закарпаття. Коли їхали потягом, у Харківській області йшли важкі бої за Ізюм. На межі Житомирської і Хмельницької областей проїжджали біля позицій москалів. Нам про це розповідали, бо ми нічого не бачили, адже вікна у потягу були зашторені і світло не включали задля нашої безпеки. Людей було дуже багато. У вагонах лежали на підлозі. У купе замість 4 чоловік було 8.
– Зараз у моєму будинку живе російське ФСБ. У нашому місті йдуть бої, щодня обстріли. Вже зруйновані пошта, ліцей, готель, спорткомплекс «Олімп», Укртелеком. Міську раду замінував колишній мер, почувши про окупацію. Туди зайшли вороги і підірвалися. Я спілкувався із сусідом. Каже, що кадирівці вибивають у будинках вікна та двері і виносять усе: пральні машинки, холодильники, морозильні камери… Загалом на Луганщині багато кадирівці. Вони йдуть заді російських військових. Коли ті хочуть тікати з поля бою – стріляють їм у спини наповал. 80 % із тих місцевих, хто не виїхав, це – зрадники, котрі за «русский мир». Тож радий, що ми виїхали. Бо за мою проукраїнську позицію і за значну частину українських книг вдома (до речі, в мене найбільша бібліотека у Кремінній) мене б уже точно розстріляли москалі…
Володимир Сімейко каже, там, у рідній Луганщині, він був наче білою вороною і понад 30 років жив у напрузі. Тепер, у мирному Закарпатті чоловік пише книжку про те, як українізував русифікований регіон. Він знаходить час і на пізнання Срібної Землі, де не тільки знайшов свою другу половинку, про котру каже: «Моя жона дуже смачно готує їжу». Вірить у перемогу у мирне життя процвітаючої України без русні.
Наталія КОБАЛЬ
