15 січня 2018 року 10 молодих, активних жінок, які дружать роками, об’єдналися у волонтерську спільноту «Небайдужий Виноградів». А саме тоді не могли пройти повз однієї молодої жінки, котра блукала вулицями міста і була в жахливому стані. Голову вона замотувала у светр, під яким ховала скуйовджений жмут давно нечесаного волосся. Тоді дівчата відвели її в салон, постригли, нагодували, одягли… Добре пам’ятаю ту історію. Вона була на вустах чи не в кожної людини… І ось уже п’ятий рік поспіль активістки завжди комусь допомагають, щоразу продовжуючи сплітати цільний ланцюг добра. Вони організовують збір коштів на лікування хворим діточкам та жінкам, у котрих діагностували страшний діагноз, або ж для закупівлі медобладнання. Діткам із сімей, котрі опинилися у скрутних життєвих обставинах, одиноким бабусям і дідусям вони щороку організовували подарункові пакети на Миколая та Різдво. І, звісно, найголовнішим святом вважають жінки День захисту дітей, адже їхнє гасло – «Чужих дітей не буває». А от після повномасштабного вторгнення російських окупантів на українську землю, Анжеліка Федяй, Наталія Чік, Леся Стець, Ірина Кміть, Тетяна Рацин, Софія Мотрунич, Інга Талабіра, Вікторія Йоно, Світлана Погоріляк та Олександра Баник одразу згуртувалися і вирушили на прикордонний пункт у Вилку, аби допомагати матусям із дітками, котрі були вимушені тікати від лихоліття війни.
– Із перших днів війни почався колапс на кордоні. У пішій черзі по 12-14 годин стояли понад тисячу людей. Це були матусі з маленькими дітками, перелякані, геть виснажені і знесилені. Тому перші два тижні на КПП «Вилок» ми створили стаціонарний пункт, котрий працював 24/7, по 4 наші дівчата мінялися кожні 4 години. Їхали люди переважно з Києва та Харкова, Запоріжжя, Миколаєва… Ми давали теплий одяг, підгузки, дитяче харчування, для найменших готували гарячу їжу, перекуси… Згодом небайдужі люди долучилися: довозили випічку та гарячі супи. Та й майже всі ресторани Виноградова підключилися. «Сальве», «Фортеця», «Старе місто» привозили гарячі супи у бідонах, піцу, картоплю фрі… Надавали і медичну та психологічну допомогу. Допомагали провести матусь з дітками через кордон або перегнати авто. Кожна людина на КПП – окрема доля і в кожної своя життєва драма. Так, 70-річний батько проводжав свою 26 річну дочку з її півторарічним синочком. Одна мама, котра з дитиною перетинала кордон, знепритомніла. Привели до тями і з’ясували, що вона через стрес три дні не могла їсти. Ми її змусили поїсти гарячого супчику і їй полегшало. Варто зазначити, що ми давали матусям свої номери телефонів і записували їхні контакти: за кордоном через своїх друзів та знайомих, допомагали знайти людям прихисток і роботу. Потім вони нам віддзвонювали і повідомляли, що добре влаштувалися, – розповідає Наталія Чік. – Українці з Угорщини, Німеччини, Америки, Відня почали пропонувати нам гуманітарну допомогу, але довезти могли тільки до кордону. Ми їхали забирали. Унікальним був випадок, коли абсолютно незнайомий чоловік з Австрії зателефонував і каже: «Я вам привезу гуманітарну допомогу. Коли ви можете приїхати у Тісабеч за нею?». Ми приїжджаємо, людину бачимо вперше, а він купив усе, що міг і привіз заповнений «Спрінтер». Ще й сказав: «У мене є вільні місця для пасажирів, можу забрати когось з України і відвезти». Коли черги на кордоні припинилися, ми перебазувалися у штаб. Тут теж надаємо внутрішньо переміщеним особам різну допомогу. Співпрацюємо з Виноградівською районною філією Закарпатського обласного центру зайнятості, допомагаємо жінкам працевлаштуватися. Якщо, наприклад, людина працювала в себе вдома перукаркою чи манікюрницею, шукаємо серед своїх знайомих вільне місце в салонах Виноградова.
– Коли розпочалася війна, ми не мали часу на розкачку та організаційні моменти, бо треба було діяти оперативно. Та щоразу, коли треба об’єднатися задля благородної мети, приємно вражають наші люди. У кожної з нас телефони були «гарячі». Всі дзвонили і питали, чим можуть допомогти? Тоді ми створили так званий «банк надання допомоги»: записали номери телефонів та допомогу, хто яку може надати, і при потребі телефонували цим людям. Мали ми свій волонтерський офіс. Та війна розширила список потреб і нам там стало тіснувато. Завдяки директорці Виноградівської одинадцятирічки №1 Світлані Палош ми перебазувалися у спортивний зал школи. Перші два тижні роботи було дуже багато. Так, наприклад, привезли гуманітарну допомогу з Італії, гарно все упаковано в коробках. А там були одяг, іграшки, продукти харчування, засоби гігієни…Треба було розпаковувати і сортувати. Неймовірний ланцюг добра і від наших людей. Достатньо нам викласти пост на нашій сторінці у Facebook, що потрібно дитячий візочок, як за кілька хвилин його нам привезуть. У нас неймовірні люди. Був у аптеках колапс із ліками: гормонозалежні люди не могли собі купити необхідні препарати. Ми почали їх просити звідусіль. Попривозили з-за кордону, місцеві ділилися власними запасами і приносили по коробці чи пластинці. Тих, кому вони потрібні, записували номери телефонів, а коли ліки з’являлися – телефонували і видавали. Практикуємо всіх записувати, щоб допомогти у їхніх потребах. Та для того, щоб отримати одноразову допомогу, має бути довідка з міської ради. З продуктів харчування видаємо лише те, що в наявності. От є в нас сьогодні молоко та олія – кладемо в пакет, завтра їх уже не буде, тож видаватимемо лише крупи… Були потреби у безлактозному харчуванню для діток, його нам привозили з-за кордону. Багато необхідного нашим хлопцям та дівчатам відправили на передову. Надсилали і адресні посилки та жінкам військовослужбовців допомагали формувати і відправляти пакунки їхнім чоловікам. Перев’язувальний матеріал, серветки та антисептики відвезли у райлікарню, коли туди привезли поранених бійців. Чимало необхідного відвезли у пологове відділення, де на світ з’явилися дітки матусь-переселенок. У Перехрестівський будинок-інтернат, доки там жили евакуйовані дітки-сироти, старалися постачати все, що від нас просили. Відправляли продукти в Чернігів, Охтирку (Сумська область), – продовжує розповідь Анжеліка Федяй. – Оскільки в кожної з нас, волонтерок, і тих жінок, котрі приходять нам допомагати, є діти, а дитсадки тепер не працюють, ми мусили їх кудись подіти, щоб спокійно працювати. Тож вирішили в одному з класних приміщень влаштувати міні-садок короткого дня. Тут протягом трьох годин з ними та дітками військовослужбовців і вимушених переселенців займається наша Інга. Також у нас функціонує група «Малесенькі долоньки», де долучаються аніматори, різні педагоги та фахівці, котрі з хлопчиками та дівчатками малюють, вивчають вірші та пісні, йдуть з ними на екскурсії у музей, бібліотеку… Діти завжди приходять додому з якимись виробами. Це все на волонтерських засадах.
Співпрацюють волонтерки з Виноградівською міською радою. А якщо приходять переселенці, котрі проживають у інших ОТГ, координують їх у волонтерські штаби за місцем проживання. Жінки кажуть, що спочатку за гуманітарною допомогою до них щодня приходили по 30-40 сімей, тепер їх чисельність зменшилася до 8-20…Та часто їм потрібна не лише матеріальна допомога, а психологічна – просто виговоритися, розказати про пережите, щоб полегшало. Тож кожен наступний день для цієї десятки небайдужих – це не тільки нові завдання, а й нові людські долі, сльози і біль… Працюють тут щодня з 10 по 17 год., окрім неділі. Вирішили: хай люди, котрі переселилися до Виноградова чи в навколишні села, йдуть на службу Божу і моляться за мир в Україні.
Наталія Кобаль
