8 грудня найпотужніше національне об’єднання українців – товариство «Просвіта» святкує 150 років з дня заснування. А 30 грудня Закарпаття відзначатиме 99 років з моменту, коли о. Августин Волошин та його однодумці на приватній вечірці вперше висунули й обговорили ідею створення «Просвіти» у нашому краї. І такої ж пори у 1989 році, тобто рівно 30 років тому виноградівська інтелігенція почала готувати перші установчі збори по створенню районного Товариства української мови ім. Т. Шевченка, як складової частини загальноукраїнської організації.
Чому в назві організації не була згадана «Просвіта»? На той час це слово сприймалося радянськими людьми переважно як «ворожее», «буржуазно-націоналістичне», його вживання у назві організації ускладнило діяльність. Тільки через рік-два можна було говорити про «просвітянську» основу Товариства.
Виноградівська конференція 30 років тому відбувалася за участі людей різного віку і різних доль. Тут були і ті, хто пережив табори й репресії, переслідування за віру, були і молоді люди, яких з дитсадка старанно виховували «будівниками комунізму». Володимир Бунча, Василь Кіш, Микола Садовий, Василь Черкун, автор цих рядків, представляли цю саму молодшу генерацію. Чисельнішою була команда людей з досвідом – у минулому політичного в’язня Федора Ньорби, Степана Федорка, подружжя Надії та Михайла Майданіїв, Михайла Любки, Михайла Пушкаша, Миколи Качали, Юрія Неймета, художника-плакатиста Василя Сочки… На установчі збори були запрошені гості від товариства угорської культури, які мали вже досвід громадської діяльності і щиро підтримували наші ініціативи. У конференції взяли участь й представники політичної влади – Ганна Бідзіля і Віктор Жупанин, хоча у виступах підкреслювали, що прийшли висловити свою особисту думку. Гостем з Ужгорода був молодий викладач УжДУ, вчений-мовознавець Борис Галас.
З трибуни говорилися речі на той час крамольні, всі хотіли висловитися, сказати те, що було зрозуміле кожному учасникові конференції – про системне згортання сфери використання української мови, про тепличні умови для вивчення й поширення російської мови, про проблеми національної культури. Крім загальних виступів говорили й про конкретні плани подальшої роботи, зокрема, уперше прозвучала думка проводити фестиваль Різдвяних вертепів, що на той час було неприпустипим.
Це були неспокійні часи, коли комуністична імперська система доживала своє, а центральна і місцева влади явно відставали від розвитку суспільних настроїв. Ще вчора на редакційних зборах газети засуджували колегу за репортаж про перший молебень репресованого єпископа о. Маргітича, а вже через півроку газета сама публікує відкритий лист греко-католиків («зверху» дозволили), ще вчора чиновник сміявся і казав, що жовто-блактиний прапор буде над будівлею ради, «коли рак свисне», а вже через рік у його кабінеті національний прапор встановлено як офіційний символ державності.
Товариство української мови починало працювати в умовах несприйняття не лише з боку комуністичної влади, але й багатьох пересічних громадян. «Шевченкцівці» час від часу спілкувалися, збиралися біля пам’ятника Кобзареві, запалювали свічки, співали… Це був такий майданчик єдності, який нагадував, що нас не так і мало. Перехожі або байдуже проходили повз, або підсміювалися, інколи проїжджала міліція, прогулювалися «люди в цивільному», проте ніколи не підходили. Нинішна молодь навряд чи зрозуміє тодішню атмосферу пізнього комунізму. І це дуже добре. Це була авторитарна система і доля кожного залежала від ставлення до нього керівника, а тим більше від прихильності системи в цілому. Якщо ти десь «оступився», то вибір влаштуватися на альтернативну рівноцінну роботу, влаштувати своє життя взагалі був мінімальний, а то й «нульовий». На той час це було навіть не «погано», а «катастрофічно». Тому переважна більшість радянських людей намагалася уникати конфліктів з начальством, а тим більше з системою.
Але нагадую, що часи мінялися швидко. Товариство української мови взяло на себе організацію осередку Народного Руху України за перебудову. Час настільки прискорився, що суперечливі настрої з боку влади взагалі змішалися, демонструючи явище, яке зараз модно називати «когнітивний диссонанс». З одного боку було різке несприйняття рухівських настроїв, про що свідчить тодішня стаття в районці «На «ганьбі» далеко не поїдеш» (газета «Прапор комунізму» від 1 березня 1990 року). Перепало у статті багатьом і в тому числі Володимиру Бунчі й Миколі Садовому, який наважився виступати у себе на роботі (на будівельному підприємстві). А з другого боку – майже одночасно («Прапор комунізму» від 3 березня 1990 року) виходить репортаж про «круглий стіл» з усіма кандидатами у депутати Верховної Ради України, серед яких всі комуністи і керівні особи. Учасники демократичних виборчих перегонів одностайно висловили симпатію «Рухові», хто з застереженннями, хто без, але всі – «за». Якщо ще кілька місяців тому збиратися біля памятника було викликом системі, то 15 березня 1990 року редакція наважується публікувати перший позитивний репортаж про святкування шевченківських днів, організовану Товариством. Серед виступаючих – голова Руху в районі Михайло Майданій, кандидат у народні депутати Андрій Поличко, матеріал іде за моїм підписом як «члена ради Товариства української мови ім. Т.Шевченка, члена НРУ за перебудову».
А першим у Виноградові підняв український прапор учитель фізики СШ №1 Володимир Бунча. Він виклав його з вікна школи у день проведення мітингу біля пам’ятника Шевченка. Насправді, це була шокуюча подія – «бандерівський» прапор далеко виднівся з другого поверху. Керівництво школи, перебуваючи у стані того ж «когнітивного диссонансу» і заперечити не могло, і боялося прочухана від влади, тому «для балансу» виставило поряд радянський червоно-синій. Це важлива деталь, тому що відстань від подій з кожним роком збільшується і бажаючих оголосити себе першими «прапороносцями» теж стає більше.
Кожен робив посильний внесок у цю подію. Скажімо, щиро вболівав за справу художник-плакатист Василь Сочка, надзвичайно емоційна і активна людина. Він був очевидцем трагічних подій Карпатської України у Великій Копані, все життя приховував свої переконання, але коли відкрилася можливість, він віддавав і кошти, і свій талант плакатиста на користь української справи. Коли ж проводився якийсь захід, він створював величезний яскравий плакат. Ставив його у вітрині в центрі міста за два три тижнів до події, Синьо-жовті кольори, теги «український», «національний» створювали відповідну атмосферу, яка так чи інакше відкладалася у підсвідомості всіх. Він провів у районі надзвичайно важливу зустріч репресованих. Фактично цей чоловік був ініціатором жіночого товариства імені Олени Теліги.
Надія Майданій шила яскраві українські прапори з красового імпортного матеріалу. Таких прапорів не було ні в кого. З ними «просвітяни» й «рухівці» виходили на вулиці, на стадіон, на Красне Поле, до Пістрялівської РЛС, у Міжгір’я… За послідовну діяльність найжорстокіше покарали її чоловіка Михайла Федоровича. Як розповідає Надія Майданій, двоє невідомих підійшли до нього увечері, один став чоловікові на ноги, інший штовхнув його на землю… Болючі переломи в суглобах гоїлися дуже довго.
На той момент головною метою Товариства була незалежність України. Піком діяльності стали проведення референдуму і виборів 1 грудня 1991 го року. «Рухівці» й «просвітяни» працювали у виборчих дільницях, контролювали події з різним успіхом. Там, де підрахунок відбувався справедливо, перше місце займав не Кравчук, а Чорновіл. Мета була досягнута, що ж далі? Далі події відбувалися не надто оптимістично. Справи у державі пішли зовсім не так, як активісти мріяли. Україна біднішала, кримінальнішала на очах. «Просвітян» упізнавали на вулиці і питали саркастично: «Ну що – вільна Україна? Дожилися?». Питання ставили саме до просвітян і рухівців, хоча країною й районом продовжували керувати люди, які ще кілька місяців перед тим згадували про «рака, який свисне». Тим часом всі, хто добивався змін, залишилися там де й були – вчителями, безробітними, заробітчанами за кордоном. У цей, справді непростий економічний час, естафету підхопили Христіан Брайляк, Віктор Урста, Михайло Лісіцкі. Їм довелося працювати у зовсім новій непростій ситуації. Їх намір святкувати 25 річчя «Просвіти» виявився стимулом, щоб згадати події, які відбувалися на кілька років раніше. Адже ніщо не виникає з нічого. Закон фізики.
Василь Горват
