Студентське фото, на якому я (Михайло Папіш) і Юрій Цюбик, було зроблено у далекому 1980 році. Здається, ніби моїм ФЕДом, але третьою особою весняно-травневої пори. У Львові, перед якоюсь приватною поїздкою на рідне Закарпаття. А куди, до кого – уже точно не згадаю. Хоча пам’ять непогану маю. З того часу багато що забулося, виросло кілька поколінь, навіть мого університетського товариша серед живих уже немає. На жаль, помер трагічно. Співчуваю. Шкодую, що життя нас, двох закарпатців, так безжально розлучило.
Юра Цюбик, як і я, був із 1959 року. Мама на ім’я Ганна народила його 22 квітня у Колочаві на Міжгірщині, я на світ білий з’явився рівно через півроку – 22 жовтня у с. Дусино Свалявського району. Як він із молодшим братом Михайлом (1962 р. н.) здобували журналістську освіту у ЛДУ ім. І. Франка, так і я зі своїм – Іваном (1964 р. н.) – штудіювали цю престижну в ту епоху ідеологічно-творчу професію у названому вище вузі.
Юра диплом із рук декана Й. Т. Цьоха отримав у 1981 р. й за скеруванням пішов працювати кореспондентом у райгазету «Новини Виноградівщини» (попередниця «Регіональних новин»), я повноправним журналістом «став» у 1982 р. – 2 серпня того ж літа, як штик, з’явився у кабінеті редактора берегівської районки Ю. А. Чанаді. Цього дня до моєї трудової книжки ліг перший запис про прийняття мене на роботу до штату редакції двохмовного часопису, хоча я рік працював редактором районного радіо.
Зазначу: батьки Цюбика Михайло Михайлович (водій лісовозу тамтешнього лісокомбінату) і Ганна Федорівна (директорка магазину в рідному селі) на час закінчення старшого сина вишу у Львові вже переїхали до Виноградова з Колочави. Згадую, що були навдивовижу трудолюбиві. Тато чудово співав, мав високі державні нагороди. На новому місці, що під Чорною горою (неподалік тодішнього ресторану «Гроно»), придбали хату, реконструювали її та перебудували-добудували, де фактично мешкають донині. Я завше зичив і зичу цим чудовим, привітним і зичливим мамі й татові моїх друзів міцного здоров’я.
Мені дуже приємно згадати, як ми вчилися у Львові, як познайомилися з Юрою, його братом і вельми добродушними батьками. Вони також часто приїздили до Львова, навідували синів, які мешкали на Майорівці в студентському гуртожитку № 5. Одного навчального року нас поселили в одній кімнаті: мене, братів Цюбиків та ужгородця Володимира Кохана (він був сином письменника Василя Кохана, теж, між іншим, із Міжгірщини, але на той час мешкали в Ужгороді). Нашій дружбі могли тільки позаздрити, та «розколоти» її не зміг ніхто. Хоча певні заздрісні особи старалися.
Разом після навчання гуляли Львовом, відвідували бібліотеки, кінотеатри, різні масові заходи, гуртом відпочивали, ранком вибігали на фіззарядку, навіть їздили на дні народження чи весілля знайомих тощо. Наше коло знайомств ширшало щодень. З «фізиком» Тарасом Попілем, який знав обох, переписуємося дотепер.
Але у дружбі найпліднішим виявився закарпатський період. Я – берегівчанин, а університеський товариш – виноградівчанин. Обидва райцентри – сусіди, що давало змогу часто навідувати один одного, спілкуватися про журналістику, інші близькі серцю та душі теми. Про чарівних дівчат у тому числі.
З теплотою згадую, як у Берегові працював брат Юрка Михайло. Усього рік на радіо, відтак перейшов до рідного міста. Був гостем мого весілля у 1985 р. Маючи автомашину «Ниву» та мотоцикл «Яву», ми часто каталися Берегівщиною та Закарпаттям, почергово гостювали то в моїх батьків, то в його. Юра на той час уже не працював у медіасфері, а заробляв трудовий стаж у державних установах Виноградова. Одного разу, а було це весною, з колегами з природоохоронного облуправління поїхав на суботник аж на Великоберезнянщину. Цілий день садили дерева. А повертаючись звідти, він якось необачно попав під поїзд. Я про це дізнався абсолютно випадково з газети «Новини Закарпаття», де було опубліковано співчуття. Звісно, на похороні я не був, адже неочікувана смерть товариша застала мене неждано та під час якогось відрядження в іншій географічній частині краю. Знаю, що загибель колеги по журналістському цеху мала неабиякий резонанс, а Юру з усіма почестями поховали в рідному місті. Вдовицею залишилися дружина, сиротами діти. Рани, звісно, загоїлися, життя родині Цюбиків подарувало нові сторінки зі своїми, як кажуть, плюсами та мінусами. У братів дорослими стали онуки, підростають правнуки.
Після адмінтерпеформи ми живемо хоча в різних ОТГ, але в одному районі – Берегівському. Шкода, що він цього не дочекався (трагедія припала на 2006 р.). Та свідками перемін стали ми, а також його родичі, близькі, земляки. Тож вирішив поділитися думками про нашу університетську дружбу з Ю. Цюбиком, розказати, яким світлим і зичливим був колега. Завжди відгукувався на людські проблеми, а якби не пішов із журналістики, то неодмінно збагатив би цю ниву цікавими статтями, репортажами, інформаціями. Насамкінець підкреслю, що пишаюся товариськими стосунками з цією людиною, пам’ятаю як її, так і його родину. Свідченням сказаному є фото, зроблено понад чотири десятиліття тому у Львові перед посадкою на рейсовий автобус…
Принагідно зазначу: у Виноградові мешкає Михайло Цюбик, якого з родиною, батьками в т.ч., теж добре знають містяни. Усі вони дуже працьовиті, за яке діло не візьмуться, всюди знають толк. Перед публікацією в райгазеті цього спогаду автор і Михайло плідно поспілкувалися. Оновили деякі забуті факти, а Міша пообіцяв, що неодмінно придбає з десяток екземплярів тижневика. Радий, що розповів загалу про нашу з Юрком дружбу, яка зародилася під час навчання на факультеті журналістики у ЛНУ ім. І. Франка наприкінці 70-х минулого століття. Нам, закарпатським юнакам, тоді було по 21-22 роки (на світлині).
Михайло Папіш
