Перший місяць зими для Юстини Михайлівни Яночко позначений двома подіями. У грудні вона разом з колегами на всій планеті відзначає Всесвітній день ґрунту. Практично 60 років Юстина Михайлівна свої знання вклала у захист і дослідження стану закарпатських грунтів. І в грудні ж таки найдосвідченіший агрохімік і грунтознавець Юстина Яночко святкує свій 79-й день народження – вперше на заслуженому відпочинку. Проте залишити роботу примусив далеко не поважний вік, а зовсім інші обставини.
БУЛИ МОЛОДІСТЬ, МОТИВАЦІЯ, МЕТА
Юстина Михайлівна закінчила Одеський інститут виноградарства у 1964 році і потрапила на роботу в інститут, який займається аналізом грунтів, моніторингом їх використання. Це були прекрасні часи. Був молодий колектив освічених і мотивованих фахівців, які любили і науку і свою роботу, здоров’я землі було їх найбільшим сенсом роботи. Був прекрасний керівник Євген Поплико, який відзначався надзвичайною людяністю, вмінням працювати з колективом.
Крім того, було розуміння справи з боку агрономів, районних керівників, які запрошували фахівців інституту на свої поля, уважно враховували всі рекомедації та вимоги агрохіміків. Вони розуміли, що правильне внесення добрив, вапнування збільшують урожайність. Юстина Михайлівна обійшла практично всі землі Закарпатської області і, як кажуть колеги, може дати безпомильну характеристику кожної земельної ділянки, особливості й структуру ґрунту, сприятливість чи несприятливість для вирощування того чи іншого виду сільськогосподарських культур. Відтоді часи змінилися, але ґрунтознавців, у тому числі й Юстину Михайлівну, і досі впізнають в селах краю. І це таки правда. Згадує її колега і давній товариш виноградівець Василь Яцканич.
КОЖЕН НОВИЙ КЕРІВНИК УСВІДОМЛЮВАВ, ЩО ВОНА НЕЗАМІННА
Юстину Михайлівну знали аграрії усього Закарпаття. З давніх часів у Виноградові проводили День вина, святкування Дня працівників сільського господарства. З такої нагоди колективи й сільські громади готували бограч, накривали столи, запрошували талановитих музикантів. Закономірно, що були гості з інших районів, з обласного управління сільського господарства, з міністерства…. Юстину Михайлівну радо зустрічали всі, запрошували до столу. Її поважали за глибокі знання, за чесність, за надзвичайну працьовитість, врешті, за незамінність як фахівця.
Уже чверть століття минає, як Юстина Михайлівна вийшла на пенсію. Відтоді з приходом майже кожного керівника установи її «відпускали» на заслужений відпочинок, тобто, відверто кажучи, звільняли. Але минало небагато часу, керівник бачив, що робота підприємства надзвичайно відповідальна, пов’язана з обігом мільйонних сум. Будь-яка неточність, похибка під час перевірки могла викликати захмарні штрафи. І це в кращому випадку. Ставало зрозуміло, що з документуванням діяльності може впоратися тільки Юстина Михайлівна, людина абсолютної прискіпливості до кожної цифри, до кожного документу. І щоразу стільки розуму вистачало, щоби щойно звільнену колегу попросити повернутися на роботу.
«Виняткова відповідальність, – каже Василь Яцканич, – відчувалася у кожноденній роботі. Адже доводилося виїжджати на поля, вимірювати урожайність на піддослідних ділянках, де вона не дозволяла собі недбальства».
Такий приклад: задля досягнення точності результату Юстина Яночко вимагала збирати пшеницю з 10 сотин піддослідної ділянки вручну, – не комбайном, а косити косою. Ділянка була розділена на кілька піддослідних клаптиків по одній сотині: одна – вапнована, друга – підживлена органікою, інша – контрольна – взагалі не оброблена ні мінеральними добривами, ні вапнуванням. І з кожного клаптика потрібно підрахувати врожай окремо – яка вага, де більше зернят у колоска, яка якість зерна тощо. На ці 10 сотин витрачалося дуже багато часу.
«Врешті, – згадує Василь Михайлович, – я запропонував застосувати техніку і запевнив, що жоден колосок з однієї ділянки не потрапить до «чужої» партії. За цю роботу взявся комбайнер з іршавського району. Він ювелірно зачищав піддослідну сотину, а зерно із поперечного шнека подавалося у спеціально прилаштований мішок. Таким чином без жодних втрат зерно фасувалося в окремі партії. Спека понад 40 градусів, проте Юстина Яночко ні на секунду не залишає поле, вона мусить контролювати особисто, що все відбувається без порушень. Жодні умовляння посидіти в холодку були безрезультатними».
«ВІДДАЙТЕ ОГІРКИ НАЧАЛЬСТВУ»
Зібраний з дослідної ділянки врожай, після відбору для аналізів був фактично «нічий», він не обліковувався. Тому Василь Михайлович запропонував, аби директор відвіз кілька мішків зерна Юстині Михайлівні додому – для птиці. Почувши це, вона обурилася і категорично заявила, що їй не треба ні зернини чужого. І така, абсолютно нехарактерна для соціалістичного способу виживання риса, проявлялася не один раз.
Якось фермер із Затисянщини, почувши, що Василь Яцканич їде в інститут, попросив передати їй огірків. Причому підібрав найкращі, відбірні, по 3 сантиметри – спеціально для консервації. Василь Михайлович пообіцяв передати, але у підсумку це коштувало йому величезних зусиль, тому що Юстина Михайлівна надзвичайно збентежилася, відмовилася приймати огірки. Ще трохи і Василю Михайловичу довелося б повертати їх фермерові. «Віднесіть краще начальству, – заявила Юстина Яночко, – воно буде вдячне». «От цього я робити не збирався,– каже Василь Михайлович. – Начальство і само про себе подбає, а ці огірки від щирої душі, з поваги до людини».
Почуття справедливості, відповідальності, нетерпимості до побутової корупції, до подвійної моралі, явно вирізняли її на тлі молодших поколінь. Це були риси, виховані у якомусь «доісторичному» минулому. Тим більше вона здивувала колег наприкінці 80-их, коли почалася комп’ютеризація на підприємствах. Юстина Михайлівна швидко збагнула всі переваги новітніх технологій і першою освоїла роботу на комп’ютері! Первісна обчислювальна техніка у 80-ті роки для багатьох була чимось непідвладним простому смертному. А вона швидко навчилася вносити в базу даних результати, працювати з програмою, завдяки якій за кілька годин опрацьовувалося стільки матеріалів, скільки до цього робилося за місяць.
Зрештою, і сьогодні, у 79 років вона може позмагатися з молодими у вмінні вчасно й повноцінно робити свою справу. Однак на даний момент вже застаріла та система, в якій вона мала можливість працювати від самого початку і до вересня 2021-го року.
ГРУНТИ БІДНІЮТЬ
Свого часу все складалося якнайкраще. Була потужна підтримка з боку держави. Кожного року, за словами Юстини Михайлівни, проводилося вапнування грунтів площею до 90 тисяч гектарів. А для закарпатських грунтів це була першочергова потреба. На жаль, у 90-их роках масштаби вапнування почали згортатися. Останного разу за державні гроші його проводили, здається, у 2011 році. Після того це відбувалося виключно за рахунок замовників – фермерів, власників земельних ділянок. Наслідки такої байдужості з боку держави з кожним роком стають відчутніші. Проведений у 2020 році аналіз показав, що 71,6 відсотків закарпатських грунтів кислі. Крім того, що вони втрачають очікувану продуктивність, грунти деградують внаслідок втрати родючого шару – гумусу. Процес відбувається непомітно, але з кожним роком дає свої наслідки – бідніший грунт здатен родити все менше. А якщо менше рослин на одиницю площі, отже меншає кількість гумусу. Фермери корпорації й холдинги намагаються збільшити урожай за рахунок мінеральних добрив. Але мінералізація грунтів – прямий шлях до подальшого окислення і безповоротної деградації. Упродовж минулого століття наростало використання мінеральних добрив. У процесі хімічних перетворень з мінеральних добрив утворювалися проміжні продукти, які призвели до загибелі більше 50 % корисних живих організмів, у тому числі й таких, які сприяли засвоєнню рослинами поживних речовин та важливих біологічних процесів у ґрунті. Після механізації сільського господарства відпала потреба в утриманні коней та іншої худоби. Як результат – сільське господарство втратило 80 (!) процентів традиційного тваринного гною. Так сучасні й історичні передумови радикально змінили становище грунтів і за кордоном, і особливо на пострадянському просторі. Саме тому вчені б’ють на сполох, закликають не руйнувати багатство, по якому топчемося в буквальному й переносному сенсі. І саме тому міжнародні спільноти підтримали ініціативу проводити Всесвітній день грунтів. Він щороку припадає на 5 груня.
Непомітний процес деградації родючого шару землі можуть оцінити далеко не всі – його фіксують тільки фахівці, зокрема Василина Михайлівна. На жаль, вона каже, що все менше замовлень на аналіз якості, на фаховий діагноз. Якщо, скажімо, 40 років тому обстежувалося 80-90 тисяч гектарів закарпатських земель щороку, то у 2020 році обстеження зроблено на 2 тисячах гектарів, тобто на площі, меншій у 40 разів. Здавалося б, куди гірше. Але виявилося – гірше буває. За 9 місяців поточного року отримано замовлень на опрацювання всього двохсот з гаком гектарів. Тобто у 10 разів менше, ніж у попередньому році. Причому ще така деталь: оці мізерні замовлення робляться не для того, аби займатися сільським господарством, а щоби будувати чи то склади, чи то магазини, чи то будинки відпочинку.
ІНСТИТУТ ОБЕЗЛЮДНІВ…
Ставлення до захисту ґрунтів з боку держави має яскраву ілюстрацію – невтішний вигляд установи, яка б мала перейматися проблемою родючості землі. Мова йде про Закарпатську філію ДУ «Інститут охорони ґрунтів України».
Сфера діяльності звузилася до обсягу мінімальних робіт, які держава так чи інакше фінансує, оскільки має зобов’язання в тому числі й перед міжнародними інституціями.
Якщо 40 років тому кількість його працівників становила понад сто фахівців, то цього року їх 6 чи 7 чоловік. Величезна безлюдна будівля філії інституту все більше нагадує якусь реліктову споруду, яка може зацікавити хіба що режисерів трилера – територія заросла бур’янами, в порожніх будівлях моторошне безлюддя…
Агросільгоспхімія – чи не остання інституція, яка живе за старими ще совєцькими правилами. Ситуацію погіршило й те, що обласні підрозділи були позбавлені статусу окремого підприємства. Можливо, це певну вигоду й приносить для центрального керівництва, але призводить до неухильного згортання обласних структур і, як наслідок, до поступового паралічу галузі. Хоча могло б бути зовсім інакше. Роботу інституту охорони грунтів потроху перебирають на себе приватні підприємства. Адже потреба в аналізі, рекомендаціях, оформленні документації нікуди не ділася. Інтересу до захисту грунтів ніби й немає, але законодавство, в тому числі й міжнародне залишилося, воно вимагає від власника фіксувати стан родючого шару землі. Все це коштує нормальних грошей, які з кожним роком все більше оминатимуть державну установу. Не виключено, що молоді підприємці, які працюють у галузі агрохімії, зацікавляться знаннями й виконавськими здібностями Юстини Михайлівни Яночко і запросять її до співпраці. А що?
Василь Горват
