Із-за стану здоров’я Почесний ветеран України Андрій Михайлович Козак вже не є частим гостем ні на районних заходах, ні на зустрічах із шкільною молоддю, ні навіть з ветеранами.
– Єдине моє бажання – дожити до того часу, коли в Україні настане мир. Щоб більше в жодному місті чи селі на Сході не лунали постріли, щоб жодна мати не одягала чорну хустину, не хоронила сина.
І було в цих словах убіленого сивиною ветерана стільки сподівань і надії, що подумалося: він не має права не дожити до тих днів!
Колишній доброволець Червоної армії, він пройшов Другу світову війну, воював у складі 205 стрілецького полку 70-ї гвардійської дивізії Четвертого Українського фронту, не раз дивився смерті у вічі, тож добре знає ціну миру. Солдат-автоматник визволяв від фашистських загарбників Кошіце на Словаччині, Воловіце, Катовіце, Бельск у Польщі, Моравську Остраву в Чехословаччині. Двічі був поранений, демобілізований із Збройних сил через інвалідність. За бойові заслуги нагороджений орденами «Червоної зірки», «Вітчизняної війни» І ступеня, «За мужність і героїзм, проявлені під час захисту Вітчизни 1941-1945 роки». медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною» та багатьма іншими відзнаками. Указом Президента України від 8 квітня 2010 року йому присвоєно чергове військове звання «Підполковник».
Повернувшись додому, тимчасово став працювати секретарем сільського комітету – так тоді називали народну владу, брав активну участь у культмасовій роботі, учив неписьменних селян читати і писати. За рішенням бюро райкому партії один рік працював звільненим секретарем парторганізації колгоспу «Перемога» у Торуні, а потім три роки очолював це господарство. Партія бачила в ньому хорошого організатора і господарника, тому й скерувала виконувати обов’язки інструктора райкому партії. Через два роки на сесії районної ради його обрали заступником голови Міжгірського райвиконкому. Та за часи хрущовської перебудови, коли проходило укрупнення районів і Міжгірський район приєднали до Хустського, і це привело до скорочення керівних кадрів, обком партії направив його працювати директором Виноградівської взуттєвої фабрики. На його долю випало об’єднати Виноградівську і Вилоцьку фабрики і він став генеральним директором підприємства. І хоч це була для нього нова галузь, все ж зумів за перші два роки добитися виготовлення нових моделей взуття, вийти на обласний, республіканський та всесоюзний рівень. Позаяк на обох підприємствах працювало понад три тисячі чоловік, реконструював, добудував нові виробничі цехи, житло, дошкільний заклад, піонерський табір. За рахунок підприємства у вузах і технікумах було підготовлено більше ста спеціалістів легкої промисловості.
Весною 1973 року його обрали головою виконкому Виноградівського району. На цій посаді працював аж до виходу на заслужений відпочинок. Заяву на вихід на пенсію написав сам – за станом здоров’я. На той час це було винятком – з керівної посади могли звільнити тільки за рішенням партійних органів. Він і зараз не приховує: на якій би посаді не працював, куди б його не переводили – все робилося тільки рішенням партійних органів, а не за власним бажанням.
Життя його не балувало на жодній посаді – доводилося і працювати, і самотужки вчитися. Паралельно з роботою закінчив вечірню школу, екстерно здав іспити на атестат зрілості, самотужки вступив на заочне відділення Львівського лісотехнічного інституту, де здобув спеціальність інженера-економіста лісової промисловості та лісового.
Із щемом пригадує, як взимку 1939-го угорські поплічники палили у його рідному селі твори російських і українських письменників із бібліотеки імені Духновича, розклавши в центрі села величезне вогнище. Вночі пішов дощ, частина книг не встигли згоріти зовсім, окремі ще тліли. То він із братом вночі пішли на згарище, розгребли його, уцілілі книги принесли додому і заховали, а потім ними захоплювалися всі пилипецькі любителі.
Є в його трудовій біографії ще одна примітна риса – господарника. Скільки за свою каденцію довелося зводити господарських і сільськогосподарських об’єктів! Тільки у нашому місті за його участі звели готель, будинок побуту, житлові будинки «Кооператор» і для працівників райсільгосптехніки, завод «Електрон», сирзавод, хлібозавод, пожежну частину, автозаправку, адмінбудинок ДТСААФу, реконструювали будівлю Ощадбанку, рембуддільницю, комунгосп. Появилися райдрукарня, середня школа №2, два дитячі комбінати, дитсадок заводу «Електрон», два корпуси райлікарні, розпочато будівництво СПТУ, включено в генплан спорудження поліклініки, житлових будинків у спальному районі, завершено будівництво моста через річку Тису. Закрили питання по газифікації району. Закінчили зведення будинку, в якому розмістили ветеринарну і насіннєву лабораторії та лабораторію із захисту рослин від шкідників і хвороб. В урочищі «Теплиця» звели піонерський табір для дітей колгоспників (літом там відпочивали діти, а в інші пори року табір використовувався як будинок відпочинку для колгоспників). Також вдалося відремонтувати костьол Фрасцисканів, монастир, будинок Перені. Це – в місті. А велося ж будівництво і в селах району. У Вилоку звели свинокомплекс для відгодівлі 12 тисяч голів у рік і комбікормовий завод із сушаркою для кукурудзи, приміщення пошти і ощадкаси у Великих Ком’ятах, торговельні комплекси у Королеві, Чепі, Сасові, адмінбудинки для сільрад у Великій Паладі, Вербовцю, Сасові, Вилку, школи в Королеві, Буковому, Чорнотисові, Сасові, Бобовому, садик у Шаланках, побутові точки у всіх селах району. У Горбках зведено завод з виготовлення бентонітового порошку і масляних фарб. Побудували поліклініку і терапевтичний корпус райлікарні.
За всіма цими об’єктами – живі люди, з якими доводилося працювати. Більшості з них уже, на жаль, немає в живих, але Андрій Михайлович із шаною відзивається про кожного, всіх пам’ятає поіменно і знаходить для них добре слово. За високі показники в роботі на різних ділянках народного господарства отримав ордени «Знак Пошани» та Трудового Червоного Прапора», має багато медалей і похвальних грамот.
Що треба людині для щастя? Здоров’я, повагу і любов від родини. От би ще зазнати миру в державі. І тоді, вважай, твоя місія на цій землі успішно виконана.
Мальвіна САВИНЕЦЬ,
керівник прес-центру організації
ветеранів Виноградівської ТГ.
