Сержант, навідник-оператор БТР Юрій Бровдій із Завадки (село Великі Ком’яти) у 19 років вирішив стати контрактником прикордонної служби. Таке рішення хлопця в час війни шокувало батьків. Лише для коханої дівчини таке його рішення було очікуваним, зважаючи на характер. Прослуживши на Закарпатті 3 місяці, 28 лютого торік перевівся у третій прикордонний Луганський загін і вже більше року відважно торує фронтові дороги, відстоюючи цілісність України. Домашнє прозвище Мер і на фронті лишилося його позивним. «У нас в Україні тепер наче два паралельні світи. Один – вдома, де люди живуть спокійно, веселяться, інше справжнє – на війні, де нема лицемірства чи образ, а справжнє братерство і вміння цінувати життя», – каже мій співрозмовник.
– Перше місце служби на фронті було село Федорівка під Солідаром. Ворог пробував штурмувати наші посадки. Як молодий боєць, я тоді ще нічого не знав. Саме тоді мій старший побратим Олександр Агеєв передав мені свій бойовий досвід, навчив всьому на війні. Відтак була ротація. У серпні 2023-го у Британії протягом місяця ми проходили курс молодого бійця. Нас вчили воювати, штурмові дії, надавати першу медичну допомогу… Повернувшись в Україну, на Волині охороняли білоруський кордон. І вже у січні цьогоріч на Донбасі почалося «справжнє життя». Нас прикомандирували до 17 протитанкової бригади ЗСУ. Тримали оборону неподалік Бахмута. За той короткий період, коки ми були на ротації та навчанні війна дуже змінилася. Тепер іде війна дронів – ФПВішки, МАВІКи зі скидами… Саме дрони «вивели» з багатьох воїнів зі строю: були і поранені, і загиблі. Були в нас і контактні бої. Втратили багатьох побратимів. Тут хочу подякувати нашому командиру – молодий 31-річний капітан думає про людей, обмірковано дає накази – дбає, щоб не втратити особовий склад.
Російські війська за 3 дні окупували село Іванівське, тож українські військові змушені були його покинути. Наші хлопці заїхали у Калинівку, де була вкрай складна ситуація.
– Заступивши на позиції, ми 4 доби простояли нормально. А коли зайшли наші побратими, почалися підарські штурми. 10 травня четверо нас виїхали на підтримку, як резерв. Я був тоді старшим групи. До позиції ми не дійшли, прийняли бій на крайній хаті села Калинівка. Наші побратими на позиції були «200». Тож ми з трьома товаришами відбивали штурм. Був контактний бій. «Руський» заходить і кричить: «Сдавайтесь, свои пришли! В плен возьмем вас!». Десь через годину загинув мій найкращий друг 26-річний Володимир Космірак із Івано-Франківська з позивним Панда. Ми так і не змогли забрати його тіло… У тому бою ворог затрьохсотив прямо в ногу ще одного побратима – Морячка. Нас лишилося двоє. Надали йому першу медичну допомогу. Не зважаючи на труднощі, ми не впали духом і не здавалися, прийняли ще 2 контактні бої. І вже під вечір приїхали бійці ЗСУ з медиком. Ми винесли пораненого побратима. Його евакуювали. Я ще 4 доби там був: доносив БК, провізію, виносив трьохсотих. 20 червня загинув друг, мій одноліток із сусіднього села Онок Василь Тоні. Він був на позиції. Я мав його міняти. Того дня ми ще з ним переписувалися, жартували, все було добре. А вже ввечері мені повідомили, що Вася загинув: його застрелили, коли прикривав собою групу, зробивши зелений коридор побратимам, щоб могли відійти від позицій.
Воїнів передислокували для відновлення. А от Юра приїхав супроводжуючим, аби провести друга у його останню земну путь. Саме втрата побратимів для хлопця є найважчою. Ті сумні спогади ятрять нестерпним болем молоде серце. Бо що ж у житті кожної людини може бути ціннішим за життя. А ця російсько-українська війна вбиває наш цвіт нації… Не легко і поранених виносити з поля бою. Сам хлопець важить 70 кілограм, плюс амуніція та бронежилет до 20-25 кг. Удвох виносити до прикладу 90-кілограмового побратима завдання не з простих. Проте наші своїх не кидають. Пригадує, що одного разу мали на позиції тачку, вона дуже стала в пригоді під час евакуації поранених.
Ми зустрілися з Юрієм, коли він був у відпустці. Приїхавши додому, заручився з 20-річною красунею Ліаною Король. Дівчина вчить англійську мову діток початкових класів у Великоком’ятівській ЗОШ І-ІІ ступенів. У її сім’ї вчителюють і батьки та сестра.
Юрій зріс у багатодітній сім’ї. У нього ще є старший брат Павло та дві сестрички Андріана і Софійка. Тож, аби вдома не хвилювалися, завжди, перед тим, як заступає на позиції, попереджає рідних, що кілька днів не буде на зв’язку. Коли син пішов на війну, мама Наталія вдома почала крутити голубці і відправляти їх волонтерці Ірини Світлик у Веряцю, котра упаковує в реторт-пакети і відправляє захисникам на фронт. Юра каже: «Військові сухпайки дуже відрізняються від цих, що готують жінки. Бо то перш за все – домашнє. Кинув 2-3 пакети в рюкзак, розігрів у гарячій воді і смачно втамував голод. Хоча, насправді, на нулю нема такого відчуття голоду, його заповнює адреналін. Головне аби була вода і сигарети».
Юрій Бровдій каже, що на війні військових рятує гумор. Дуже важливою є підтримка рідних. А от у найважчі моменти рятує молитва.
Не зважаючи на молодий вік і відносно недовгий період служби на війні, сержант Юрій Бровдій вже має нагрудні нагороди: відзнаку «За заслуги» та нагрудний знак «За мужність в охороні державного кордону», а також медаль «Ветеран війни». Особливим є «Золотий хрест» з підписом головнокомандувача Збройних сил України Олександра Сирського.
Юрій Бровдій у свої 21 рік мріє про перемогу і мужньо її виборює. Віримо, що цей жаданий час настане. І його з коханою майбутні діти зростатимуть під мирним небом України.
Наталія Кобаль
