Підрозділ, у якому служив мій співрозмовник, був розташований між горами Кандагару, де протікала річка з гарною назвою Лора, оточена неймовірною красою. Саме цими спогадами розпочав свою розповідь колишній боєць радянської армії, що перебувала у миротворчій місії в Державі Афганістан, Василь Малета з Королева.
«Хоча ця краса була не для нас, бо, висадившись з гелікоптера, нам було поставлено бойове завдання закріпитися на висоті і утримувати важливу дорогу, якою рухалися наші війська та техніка. В перші дні було важко, бо доводилося спати на землі просто неба, де дикі звірі та змії, що понад три метри довжиною. А ще в тих краях температура коливалася від – 3-5 уночі до + 40-45 вдень. Та була ще й інша небезпека – місцеві (ми їх називали душманами), дуже вже войовничі, котрі були дуже приємними у спілкуванні та щирими і гостинними, а в темну пору брали зброю і йшли вбивати наших побратимів», – каже Василь Малета.
За його словами Афганістан дуже таємнича держава, яка й досі залишається такою. Вона займає велику площу, а населення мало. В горах між скелями та в печерах, які вони добре знають, є де сховатися. Людині тут жити не просто, адже постійно холодно, нічого не росте, крім опійного маку. Просте населення живе бідно, навіть плуги, щоб зорати землю, виготовлені з дерева. Але чоловіка завжди дивувало те, що афганці хороші воїни, навіть малолітні хлопчаки вміють тримати зброю у руках. Через це нести службу воякам було складно, адже ніколи не знаєш, звідки на тебе чатує небезпека. Навчені тим, що серед душманів чимало смертників, вояки намагалися не підпускати їх близько до себе, а коли бачили підозрілих, одразу відкривали вогонь. Можливо, саме завдяки такому відповідальному ставленню до армійської служби, йому вдалося чесно і вірно, як вимагає устав, вистояти у такій нелегкій війні і повернутися живим додому.
Ветеран Афгану каже, що життя в нього склалося добре. Як і інші бойові побратими, він отримує заслужені пільги від держави на лікування, проїзд та відпочинок.
Щороку у день виводу військ з Афганістану збираються з товаришами згадати свої бойові шляхи та пом’янути тих, кого немає в живих. Та все ж чоловік переконаний, якби ще раз на його долю випали подібні випробування, не вагаючись, прийняв би їх. Адже військові не обговорюють накази, а їх виконують.
Іван КОЗАК, наш громадський кореспондент
