Молода, гарна, тендітна, розумна… Перші враження після знайомства. Починаючи розмову, розумію, що за цією симпатичною особистістю ховається мудрий педагог. Не зважаючи на молодий вік, вже довелося змінити кілька шкіл – молодим педагогам не легко, але кожен клас був своєю сім’єю. Ще будучи ученицею школи, активно приймала участь в організації Міжнародного фестивалю сучасної пісні та танцю імені Андрія Гріги «Кришталеві грона», неодноразово була дипломантом. Прагне сама, та вчить молодь. Цього року Мирославі Василинець судилось, завдяки докладеним зусиллям, потенціалу, стати номінантом на конкурсі «Вчитель року-2020». Впевнену перемогу отримала на районному відборі, серед кращих в галузі, вже незабаром представлятиме район на другому обласному етапі, а відтак, віримо, скоро і на Всеукраїнському. Тож кілька слів від переможниці районного етапу – як, чому і навіщо…
– Чому я вирішила стати педагогом? Питання доволі риторичне, адже, змалку, відколи пам’ятаю себе, була ним. Крадькома, спогади навіюють миті, коли поверталась із садочка з бажанням чимдуж потрапити в свою кімнату. Там, віддана свита ляльок, медведиків та зайчиків з нетерпінням чекали нового уроку, – ділиться спогадами наша героїня.
Найкраще мамине плаття, доки вона на роботі і не бачить, босоніжки з найблискучішими камінцями, серйозний вигляд і 5-ти річна Мирославка йде на педагогічну стежку війни з безграмотністю. Маленькою, я,звісно, не вміла грати на піаніно, але так хотілось, та його і в хаті не було. Тож за клавіші слугувала передня тумба стінки. Із шкільною дошкою та крейдою були проблемні питання не лише вдома, а й в школі, але мала Мирославка в непереборному прагненні досконалості не втрачала хисту й тут – на дошку перетворювались лаковані поверхні шафи, крейдою слугувала звичайна гумка. Нехай за те потім «влітало від мами-завуча», але навчання того вартувало. Та що там, сама мама – бухгалтер за професією, зневірившись в матеріальному майбутньому дитини, подарувала свою книжку обліку під класний журнал, де рівним дитячим почерком були вписані імена Мішуток, Степашок, Ольок та Полінок, а згодом у графлених комірках з’являлись оцінки. Оте дитяче хобі – музика, яке згодом стало сенсом життя, супроводжує її й досі.
Мирослава Юріївна згадує, як при вступі в Мукачівське педагогічне училище зустріла свою давню подругу та однокласницю з музичної школи. Вона поступала на музичний факультет, нервувала, пробувала розігратись на інструменті. Запропонувала зняти напругу, сіла за фортепіано і якось воно саме пішло… Декан, який проходив повз, зауважив, що з таким виконанням це майже автоматичний вступ. А який він був здивований, почувши, що вона обрала факультет початкової освіти. Довго відмовляв та мотивував, але ж як дівчина могла зрадити своїй дитячій мрії.
– Так склалося, що мій трудовий шлях почався водночас і з радостей і з розчарувань. Досвід давався не легко. Випав мені – дівчинці випускниці Мукачівського державного університету в рожевих окулярах, хоч і доволі твердим характером та прагненням змін, – клас вирівнювання. Ще зі своїх уроків у початкових класах вдячна першій вчительці – Марії Михайлівні Яремі, котра наразі трудиться на педагогічному шляху вже в ролі директора моєї рідної школи. Вона навчила бачити не лише предмет, який ти вивчаєш, але й світ навколо. Отож, дітки з доволі великими та наївними очима загалом з неблагополучних сімей, позбавлені батьківської опіки, неповних сімей та девіантною поведінкою здавались мені кармічним наслідком мого попереднього життя. Чимало ночей проливала сльози на подушці, але ті дні не лише загартували мене – молодого педагога, навчили не зупинятись і саме це прагнення давати дітям незалежно від їх соціального статусу чи емоційного стану. Інколи, хоча й пройшло немало часу, ловлю себе на думці, що не лише пам’ятаю імена всіх учнів, риси характеру, але й навіть їх місце за партами, дружні союзи чи дитячі баталії. Як це мило і сумно водночас. Всього кілька днів тому, будучи в черговий раз інструктором на проведенні ЗНО в школі, де починала педагогічний шлях, з щемом на душі проходила поряд з кабінетом, на якому зараз красується надпис – 8-Г.
– Хоча ми й бачимося. Наприклад, Сергійко Саварін – гіперемоційна дитина, щоліта якимось незрозумілим мені чином знаходить і презентує то жменьку черешень, то кілька полуниць. Дякує, хоч вчиться відносно, але каже: головне, що зумів зрозуміти кінцеву ціль – грає в футбольній команді. (Зазначу – 8 клас). А минулого року, вже в іншій школі, заходить струнка гарна дівчина. Я її навіть не впізнала, а вона: «Мирослава Юріївна, це я – Люба Косковецька». Була приємно здивована.
Ще з тих часів пам’ятаю талановитого хлопчину, який хапав на льоту все і вся. Яким подивом було почути в телефонну слухавку сором’язливий, але впевнений чоловічий голос Віталіка: «Мирославо Юріївно, вітаю Вас з днем народження». Спочатку – приємний шок, а потім розуміння – та це ж саме мій Віталік. Щороку не забуває привітати та ділиться досягненнями, а він молодець – призер районних, обласних, всеукраїнських олімпіад. Було по різному. Важко забути Сергійка, який півроку вперто називав мене мамою. Саме він щороку знову і знову приносить жменьку черешень і хоча вже зве по імені та любов і подяка читається в очах, – з материнською любов’ю та ніжністю згадує вчителька своїх учнів. – Курйозним і водночас занадто чутливим для мене моментом була ситуація, коли ми з учнями проходили інтенсив «Пізнай самого себе через свого друга». Методологія доволі проста – кожен писав за іншого, кого вважав товаришем. Колір Василька улюблений – червоний, Василинка любить буси, а Маруся – намисто. Одне з питань, що було в анкеті у всіх учнів «Твоя улюблена співачка та улюблена співачка друга?». Я плачу знову і знову, згадуючи як ридала від щастя, коли всі 20 анкет, заповнені різними дитячими почерками, вписали – Мирослава Юріївна. Без домовленостей чи підлабузництва – щиро і одностайно.
– Наступним кроком мого педагогічного Олімпу стало нове випробування – Шаланківська ЗОШ. Я свідомо йшла на цей крок, але лише згодом цілком осягнула масштаби. Будучи щирою, патріотично налаштованою людиною, що завше пропагує державність, суверенність, дотримується моральних та історичних цінностей, я наче потрапила в інший світ. Чого ми досягли разом з моїми учнями – варте поваги. Я потрапила в угорське село з угорськомовними дітками, котрі не розуміли української, а я не розуміла угорської. Ми не лише витримали один одного, але й навчили багато чому. Я їх – цінувати рідну землю та мову держави, де народились та живуть, вони мене – поважати етнічну культуру. Не приховую, якби не ці діти та заклад, сумніваюсь, чи колись би цікавилась народністю угорців. Зараз із задоволенням вивчаю їх мову, традиції, кухню, свята – адже скільки мов ти знаєш, стільки життів ти переживаєш людиною, – відверто розповідає про ще одну свою педагогічну сходинку Мирослава Василинець. – Нам було важко, але ми впорались. Мені були кумедними їх імена, хоча зараз залюбки назвала б сина Левенте, а дочку Доріна чи Фруджіна. Справа не в екстравагантності чи надзвичайності, а в ментальності, що конче відрізняється від української. Я вчила дітей, учні – мене. Вони з невимовною радістю дивились на мене, коли я говорила кілька слів на мові їх батьків та щебетали соловейками українською у відповідь. Це і є справжньою толерантністю народів.
Через географічну віддаленість населеного пункту, вчителька була змушена знову повертатись до рідного Виноградова. Хоча, йдучи із чужого для неї на початку ментального регіону, плакали всі – від директора, до батьків.
Третім щабелем в її вчительському житті став 4-й клас ЗОШ №4. Чи то роковий збіг, чи то доля в чергове випробувала Мирославу Юріївну, але дітлахи після першого дня уроків з невимовною цікавістю, згуртувавшись та дивлячись у вічі запитали: «Ну як ми вам?». Цих «янголят» вона випустила, тепер вони бажані та нерідкі гості в її класі.
Ось такий непростий шлях пройшла педагог і, не- зважаючи на труднощі, й надалі залишається в професії, за що щиро вдячна всім – від своїх батьків до вчителів, учням та їхнім родинам. Вона переконана – завдяки їм прагне вдосконалюватися та змінюватися.
Творча особистість, окрім роботи має і ряд захоплень: подорожі, кулінарію, та одним із улюблених є вишивка бісером. А от музику до цього списку не відносить, бо стверджує: «Я живу нею, бо ж як можна жити інакше». Закінчивши музичну школу ім. Б. Бартока не полишила творчість. Бере постійну участь у гала-концертах Міжнародного фестивалю сучасної пісні і танцю імені Андрія Гріги «Кришталеві грона». Саме завдяки такій талановитій, щирій та світлій людині, як Андрій Андрійович, почався її сценічний шлях.
Перемога на першому етапі зумовлена не лише прагненнями, але йпрофесіоналізмом. Щодня, готуючись до уроків, Мирослава Василинець шукає новітні, альтернативні шляхи подачі матеріалу, для кращого сприйняття учнями.
– Спостерігаю, з якою цікавістю учні проходять тестування за допомогою qr карток з сервісу Plikers, будуют історії з кубиками РОРІ, виконують завдання, використовуючи Танграм. Уроки-кейси чи web-квести, для класу, наче похід до кінотеатру. Це ж стосується і численних майстер-класів, якими пробую скрасити уроки, всебічно розвинути та дати поштовх до творчості, обрати саме те, що кожній дитині до душі, – каже Мирослава Юріївна. – Сучасна освіта вимагає від учителя початкових класів бути креативним, інноваційним, знати, що головним на уроці має бути учень, його особистість, неповторний внутрішній світ. Тому моя педагогічна ідея – формування компетентної особистості, з розвиненим критичним мисленням, емоційним інтелектом, креативністю. Ось уже 8 років я рухаюсь у напрямку підкорення педагогічного Олімпу. Працюю творчо, натхненно, шукаю оригінальні та нестандартні рішення проблем. Мета моєї професійної діяльності – розвиток у дітей інтересу до навколишнього світу, фантазії, творчості, уяви, творчого мислення, зв’язного мовлення.
Мирослава Василинець каже, що вчителі в різні роки привили їй розуміння, що в людині головне – особистість, підтримка вектору розвитку, адже будь-яка людина багатогранна і талановита по-своєму, кожна на тому чи іншому відрізку життя зустрічається з труднощами та перепонами, долаючи які досягає поставленої мети та отримує своєрідну перемогу над собою. Тож саме перемоги у конкурсі «Вчитель року-2020» ми і бажаємо нашій землячці.
Дмитро СЕРГІЄНКО
