На світлині – я та колишній голова районної державної адміністрації Іштван Петрушка. Очолював Берегівщину не тільки найдовше за роки української незалежності, але й у один з переломних етапів, коли тривала та була успішно завершена адмінтерреформа. Він був активним її пропагандистом і рупором, адже бачив у ній реальний позитив, більше плюсів, аніж мінусів. Саме при цьому вельми ефективному державному управлінцю було утворено район з центром у Берегові. Хоча опоненти старалися, аби цього не сталося. Деякі політики навіть пропонували зовсім інший розкрій адмінтергеографічної карти краю: але на це не міг дати згоду, бо, приміром, різний менталітет мають жителі притисянських сіл і гірської Волівеччини. Це коли пропонувалося Берегівщину з Виноградівщиною почикрижити та приєднати відповідно до Ужгородського, Мукачівського й Хустського районів. Між іншим, у Верховній Раді, під час засідання одного з комітетів, відбулася жвава та рейтингова дискусія з приводу того, яке місто має більше шансів стати райцентром. Результати відомі: Берегове. В цьому заслуга пана Петрушки немала. Є нині Берегівська РДА, яку очолює колишній перший «зам» пана Петрушки берегівчанин Віталій Матій. Мій співбесідник задоволений його роботою. Хоча укрупнену Берегівщину він очолив не одразу. Згадалося, що якраз минуло три роки, як відбулася сесія новообраної райради, яку очолив виноградівський підприємець Карло Резеш. У такому непростому та своєрідному багатонаціональному районі з понад 200 тисячами населення кадрово-національний баланс збережено. І. Петрушка також намагався в цьому питанні діяти мудро. Тож за шість років, починаючи з 2014-го, скандалів на етнічному грунті не було. А потім його призначили заступником голови ОДА.
З Іштваном Петрушкою ми згадували деякі етапи його роботи, співпрацю зі 7 закарпатськими губернаторами Лунченком, Москалем, Петровим, Бондаренком, Гетманенком, Полосковим та Микитою. Йому, ще недавно сільському юнаку, відтак – менеджеру столичної культурницько-бізнесової сфери, який є уродженцем сусідніх Яношів, найдовше доля подарувала можливість працювати з головою ОДА Геннадієм Москалем. Одні його боялися, другі поважали, ще хтось уникав з ним зустрічей, а пан Іштван мав з цим посадовцем абсолютно нормальні контакти ділові, службові і чисто людські.
Не міг не поцікавитися, як складаються відносини з паном Анатолієм Полосковим, який не повернувся у виноградний «Чізай», натомість одягнув військову форму та пішов боронити землю України. Змінив його губернатор Віктор Микита – полковник СБУ є вихідцем з іршавської Ільниці. При потребі, І. Петрушка готовий звернутися до нього, аби вирішити будь-яке суспільно значиме діло, що принесе користь громаді. Як і мене, журналіста, так і його, колишнього держчиновника, неабияк дивує, та, мабуть, дратує, що прикордонний район віднедавна не має свого МРЕВ. Тим паче, що саме він сприяв повернути цей підрозділ в Берегове. Остання його дислокація – колишній консервний завод. Нині регіональний центр знаходиться у Львові, його очолює закарпатець Павло Яцина. А транспортні засоби зареєструвати чи з обліку зняти, скласти екзамени та отримати права водія можна в найближчих містах, зокрема, Ужгороді, Мукачеві, Іршаві й Хусті. Та тільки не в Берегові чи Виноградові. Ситуацію треба виправити.
Мені завжди імпонували зустрічі та діалоги з патріотично налаштованим Іштваном Петрушкою. Окремі з них друкувалися в колишній райгазеті «Вісник Берегівщини».
Додам: політичні устремління мого візаві завжди були спрямовані у бік Києва. Це відчувалося й того дня, коли ми вели мову не тільки про його життєпис у державній службі, але й усе інше, що діється довкола у воюючій з російським агресором країні. Мій співбесідник жваво, з непідкупним інтересом коментував зустріч «за вікном»: у ліцеї Кошута засідали понад 20 голів дипмісій із країн ЄС, які приїхали до Закарпаття, щоби переконатися у відсутності утисків нацменшини. У цьому аспекті у різних пропорціях були його грамотні та розважливі коментарі. Я навіть дивувався, що цей зрілий управлінець, знаний на теренах двосторонніх відносин не у Офісі Президента, не десь на високих ролях у МЗСі, де інколи є потреба в його конструктивних порадах, особливо на фоні останніх новин, які «ширяться» з обох сторін Дніпра до київських пагорбів. Відтак виникла угорська тема, позиція Орбана, говорили ми про амбасадорські справи, професора-посла Федіра Шандора й інших приємних читачеві та не дуже прізвища, які з’являлися на його робочому й життєвому полях.
Описано дещицю того, про кого чи про що ми згадували. Звучали, звісно, й інші питання та проблеми, поради та пропозиції, яким чином їх вирішувати тощо.
Михайло ПАПІШ
