4 лютого ми відзначили 100-річчя з дня народження Владики Івана Маргітича. Значення його духовної діяльності виходить далеко за рамки суто конфесійного служіння, оскільки о. Іван все своє життя відстоював принципи справедливості, життєві свободи людей і право України на власну державність. В його оселю приходили народні депутати, урядовці, відомі діячі, президент Ющенко… У ньому поєднувалися надзвичайна толерантність до співрозмовника, доброта, виваженість і разом з тим абсолютна принциповість, коли йдеться про віру й про Україну.
Іван Маргітич народився у селі Велика Чингава в багатодітній сім’ї Терезії Костак і Антона Маргітича. Від батьків перш за все він перейняв почуття відповідальності й традиційну чингавську працьовитість. А от на національну свідомість Маргітича зробив великий вплив легендарний педагог Микола Медвідь. Його добре пам’ятають не лише у Боржавському але й інших селах. Скажімо у Пушкінові він організував знамениту школу під дубом, оскільки в селі не було приміщення для навчання. У Боржавському вчитель організував товариство «Просвіта» та дитячу організацію «Пласт», членом якої став Іван Маргітич. Потім була горожанська школа у Севлюші (Виноградові). Тут майже всі вчителі були українцями: Ревай, Ворон, Реваєва, Ком’ятій… .
У Хустську гімназію Іван Маргітич вступив у 1935-му. Це був унікальний навчальний і виховний заклад. Сьогодні важко собі таке уявити. Частина викладачів і вихователів були білоемігрантами, які втекли від більшовицьких репресій, але при цьому залишалися імперіями, які не визнавали українців незалежною нацією, а українську мову вважали «малоруским діалектом», були їх прихильники на чолі з Петром Лінтуром, були чехи, які дотримувалися державної політики у навчальному процесі, серед вихованців були євреї і з їх іудейськими традиціями тут рахувалися – в суботу вони не відвідували навчання. Найбільшу частину становили українці – Фущич, Чічура, Небесник і навіть один із сусідніх Великих Ком’ят – о. Дмитро Попович. Були й емігранти з Великої України, такі як д-р Михайло Гупаловський, Самійлович, Ростислава Бирчак (дочка професора і письменника д-ра Володимира Бирчака), Балицька (дочка директора Хустської горожанської школи) та інші.
Але попри те, що більшість становили українці, заявляти про свою ідентичність було неприйнятно. Якось Іван Маргітич написав на шкільній дошці: «Слава Україні! Ми — український народ!». В гімназії це викликало гостру реакцію з боку росіян і чехів. Секретар дирекції гімназії чех Шірмер проводив довготривалий допит — складав протокол дізнання, як згадував Іван Маргітич, ставив декілька разів одне й те саме запитання: «Як то мам розуміти, же такі младі хлопец стале є українофілом?». На це гімназист відповів: «Прошу пробачення. Я не є українофіл, бо я вважаю себе свідомим русином-українцем». Цей випадок не лишився безслідно. Маючи всі відмінні оцінки, Іван Маргітич отримав незадовільний підсумковий бал за поведінку.
У 1941 році закінчив навчання в Хустській гімназії, а потім вирішив піти вчитися в семінарію в Ужгород. Це було навчання в умовах окупації, тому розмови про політику, про часи Карпатської України обминалися. Головна мета була – проводити студії, здобути знання і сан. Тут були студенти з Гайду-Дорозької єпархії, яких навчали угорською мовою, а закарпатців вчили місцевою мовою, яку називали русинською. «Нас учили ректор Людовік Міня, проректор єпископ Хіра, філософію у нас викладав спірітуал отець Теодор Ромжа…» Попри намагання бути обережним, погляди й підпільна діяльність Івана Маргітича викликали підозру з боку властей. Після закінчення 1 курсу на свято Ап. Петра і Павла прийшли мадярські жандарми й арештували семінариста і засудили його на два роки ув’язнення. За нього поклопотав тоді єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, який мав певний вплив як лояльний до влади священик.
18 серпня 1946 року Іван Маргітич одержав священичі свячення із рук єпископа о. Теодора Ромжі. Тоді ж розпочав священицьку службу у Севлюші, а невдовзі став церковним адміністратором у Рахові, де служив аж до 1949 року, поки від нього не відібрали ключі від церкви і чекісти заявили, щоб його сліду в Рахові не було. Іван Маргітич повернувся до батька у своє село, пробував влаштуватися на роботу, але безрезультатно. Кожної ночі спецслужби викликали священика у район і цілонічно агітували, щоб він перейшов служити у московську православну церкву. Від нього відібрали паспорт, щоб не міг нікуди піти. У таких обставинах Іван Маргітич був змушений перейти на нелегальне становище. Так само як і греко-католицькі священики Петро Орос, Іван Ченгері, друг Іван Роман, Іван Горінецький… Вони підпільно обслуговували багато міст та сіл різних районів Закарпаття. Задовільняли духовні потреби також вірних угорської національності. А потім настало 3 березня 1951 року. У той день чекісти організували провокацію.
Родичка Івана Маргітича Марія виходила заміж за учителя з Драгова Василя. Саме він попросив повінчати їх, хоча, насправді, не хотів з нею одружуватися, як це стало зрозуміло потім. Вінчання мало відбуватися у хаті батьків Марії, і коли о.Іван почав обряд, наречений сказав, нехай Марія висповідається, а він вийде надвір перевірити чи нема міліції. Насправді Василь вийшов, щоб подати знак міліції. Він зайшов до хати, сказав, що все в порядку, нікого немає, а через хвилину у двері загупали, наказали негайно відчиняти двері, бо виламають. Вінчання не відбулося, о. Івана Маргітича арештували, а Василь хотів відмовитися від Марії. Та вона все-таки наполягла, щоб вони жили разом. На що наречений нарешті погодився. Через деякий час Василь розбився на мотоциклі й Марія залишилася вдовицею…
Справу І. Маргітича розглядали довгий час, тому що не вистачало фактів на те, щоб присудити максимальні 25 років. А засудили на тій підставі, що о.Іван вів уроки релігії серед дітей, за що давали 2 роки ув’язнення, а потім справу перекваліфікували як масову антирадянську пропаганду і за це вже можна було присудити від 10 до 25 років. Звісно, суд призначив максимальний термін. Місцем ув’язнення став табір ГУЛАГу під Омськом. Витримати важку працю й суворий клімат допомагала молитва. Згодом прийшла звістка про смерть Сталіна, після чого відчулося певне послаблення режиму, а 6 вересня 1955 року Івана Маргітича було звільнено.
Після повернення у рідне село Боржавське, став працювати в колгоспі і водночас продовжив підпільні служби, правив служби на прохання вірників грекло-католдицької церкви. У часи підпілля він часто їздив на Рахівщину, Міжгірщину, Тячівщину та в інші райони Закарпаття. Підтримував зв’язки із підпільними єпископами, священиками своєї та сусідніх єпархій, а також з-за кордону. У 1981 році в рідному селі заснував підпільну духовну семінарію, яку відвідували переважно діти односельців та слухачі з сусідніх сіл.
Згодом почалася «горбачовська відлига»: пом’якшення щодо питань церкви в тому числі й стосовно репресованої УГКЦ. Іван Маргітич підтримував тісні контакти з священиками інших міст України. 10 вересня 1987р. за погодженням Ватикану він був висвячений на єпископа ГКЦ. Це здійснив єпископ з Івано-Франківська Софрон Дмитерко.
Як тільки з’явилася можливість, о.Іван включився в активну правозахисну діяльність – виступав за легалізацію церкви, їздив для цього у Москву разом з іншими підпільними священнослужителями, освячував пам’ятний хрест на Красному Полі, провів першу церковну службу на стадіоні у Виноградові. І попри це відчував своїм завданням збудувати у рідному селі церкву, оскільки стару будівлю влада закрила як «аварійну». Ту церкву, яка була раніше, влада й міліція зруйнували у 1986 році, приїхали трьома автобусами, вхід забетонували, все понищили. Люди зверталися в прокуратуру, до влади. Ветерани війни, добровольці писали листи, щоб село мало право будувати власну церкву. Дозвіл на відбудову церви влада довго не давала. Але врешті часи змінилися. Для будівництва греко-католицької церкви свою садибу згодилася передати односельчанка Марта Маргітич. Будівництво храму тривало 12 років.
5 січня 1991 року буллою о. Івана Павла ІІ, єпископа Івана Маргітича призначено помічним єпископом Мукачівської єпархії. Авторитет священика виходить далеко за рамки греко-католицької конфесії. Він веде активну діяльність вдома й за кордоном. Коли Закарпаття потерпало від паводків, численні європейські організації саме через нього передавали допомогу потерпілим. Попри поважний вік, Іван Антонович Маргітич до останнього дня виконував покладену на нього священицьку місію. Цей день настав на церковній службі в селі Пилипець 7 вересня 2003-го року. Поховання відбулося у підвалі збудованого ним храму Покрови Божої Матері. У 2017 році за участі Єпарха Мукачівського Мілана Шашіка і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука, разом з єпископами Мукачівської Греко-Католицької Єпархії та Української Греко-Католицької Церкви відбулося перепоховання. Тоді ж таки розпочався процес беатифікації Івана Маргітича, до якого долучилися вірники греко-католицької церкви.
Василь Горват
