Особисто знайома з Каталіною Вашкебою вже давно – ще до того, як почала свою трудову діяльність у газеті, студенткою, часто навідувалася в центральну книгозбірню. Завжди привітна та інтелігентна, красива, доглянута жінка. Зізнаюсь відверто, здивувалася, почувши, що їй вже 65, адже виглядає принаймні на 10 років молодше. У Катерини Гейзівни за плечима понад 45 років трудового стажу, 25 з яких – на керівній посаді. Погодьтеся – вражаючі цифри, що заслуговують шани. І вона її має від керівництва та колег, від усіх, хто її знає. Заслужила повагу за самовіддану невтомну працю, відповідальне ставлення до роботи, яка для неї стала другим домом. Сама ж ювілярка каже: «Легко працювати, якщо ти любиш свою роботу. Тоді і складні труднощі, які трапляються на шляху, вдається з легкістю долати, наче це дрібниці, і вагомих результатів досягти». І дійсно, книга її життя складалася і з кольорових, і з чорно-білих сторінок, а деякі сторінки вписані золотими літерами у історію не лише її життя, а бібліотек Виноградівщини взагалі.
– Коріння моє з села Фанчиково. Мій батько був залізничником і його відрядили працювати в селище Буштино, Тячівського району, де я і зявилася на світ. Згодом батьки повернулися у рідне село, де я закінчила дев’ятирічку. Згодом навчалася у Виноградівській ЗОШ №1. Вступила в культосвітнє училище в Хусті, пішла працювати і заочно закінчила Київський державний інститут культури ім. О. Корнійчука. Відтак, працювала на різних посадах. Бібліотекарем бібліотеки села Виннички, куди щодня пішки йшла 3 кілометри. Потім мене перевели у Королево в книгозбірню для дорослих, відтак – у рідне Фанчиково. А от у 1978 році, коли почався процес централізації бібліотечної системи, мене взяли у Виноградівську центральну бібліотеку. Тут пройшла всі сходинки професійного росту: бібліографом, методистом, завідувачкою методичним відділом, а з 1995 року – директором.
– Катерино Гейзівно, що для Вас сучасна українська бібліотека і чи має вона майбутнє?
– Робота бібліотечних працівників дуже цікава, але, на жаль, мало оцінена і в становищі в суспільстві, і фінансово. Сучасні люди дуже прагматичні, а робота в бібліотеці приносить тільки моральне задоволення тим людям, котрі люблять читати, навчатися. Я сама в дитинстві дуже любила читати. Це було наше улюблене заняття, а в сьогоденні новітні технології витісняють читання друкованої книги. Хоча, читаючи електронну книгу, варто усвідомлювати, що гаджети псують зір. А друкована книга навпаки – покращує зір і змушує думати. Вона дає нам можливість живого спілкування з героями, розвиває уяву…Я переконана, що бібліотеки потрібні і будуть жити завжди. Адже вони єдині надають безкоштовні послуги. І це в той час, коли за все треба платити. Книги дуже цінні, не тільки в духовному плані, а й матеріально, оскільки коштують вони від 100 грн. Виникає питання: навіщо платити, коли в книгозбірні вони безкоштовні. Запропонувати можемо і сучасну художню та наукову літературу. Уже більше трьох років працює державна програма поповнення бібліотек «Українська книга». За цей період у нас значно зросла кількість читачів. Люди приходять і бачать у фондах прекрасну літературу світових авторів – лауреатів Нобелівської премії, заборонених раніше класиків, перекладених на українську мову. І це дуже добре, адже бібліотеки, книги, мають жити. Бо тільки грамотне суспільство має майбутнє. Тільки ті люди, котрі читають і думають, можуть планувати майбутнє своєї держави.
– Оскільки технологічний прогрес є вагомою рушійною силою, ви теж намагаєтеся йти в ногу з часом, осучаснюючи навіть книгозбірні у сільських глибинках.
– У зв’язку з інформатизацією бібліотек, яка стала можливою завдяки нашій участі в проектній діяльності, у нас 73% бібліотек інформатизовані. Тобто, крім традиційних послуг, тут можна «скачати» потрібні матеріали з нетрів Інтернету на електронні носії. У світі вимог сучасності, коли був оголошений курс на діджіталізацію країни «Держава у смартфоні», бібліотеки стали тими центрами, де проводиться інформативне навчання: курси комп’ютерної грамотності. Також ми надаємо різного роду послуги: люди старшого покоління у бібліотеці можуть замовити квитки на поїзд чи автобус, знайти лікувальну установу, надання різного роду правової допомоги через інтернет, ксерокопіювання, сканування документів тощо. У рамках обласної програми за останні два роки ми отримали ноутбуки, які передали для користування в сільські бібліотеки Новоселиці, Підвиноградова, Боржавського та Чепи.
– Катерино Гейзівно, Ви не просто жінка-керівник, жінка-мати двох синів та бабуся чотирьох онуків, а й активний громадський діяч, більше того – керівник громадської організації.
– Наша громадська організація «Міський осередок Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги» була створена, коли Україна отримала незалежність. У її витоків стояли Мальвіна Савинець, Анна Качала, Марія Конкіна та вже покійні Христина Кіндюх, Стефанія Бонь, Василь Сочка. Це був патріотичний бум. Ми проводили чудові патріотичні заходи по відновленню забутих імен визначних постатей краю та України. Люди змінюються, а цю роботу ми продовжуємо проводити і по сьогодні. Третій рік головою організації є я. Наші члени – переважно активні жінки пенсійного віку, котрі свого часу займали поважні посади. І по сьогодні ми проводимо різні акції, беремо активну участь в заходах. Працюємо над тим, аби поповнити ряди молодими та активними людьми.
– У Вас за плечима – солідний трудовий стаж і не менш вражаючі досягнення, адже маєте чималу колекцію грамот, подяк та нагород.
– Я вважаю, що це не мої особисті нагороди, а досягнення всього колективу, оскільки одна пташка погоди не робить. Проте мені завжди щастило, що в колективі були люди, котрі активно долучалися до роботи та вирішення тих питань, котрі вирішували майбутнє книгозбірень, їх збереження. Адже завжди Дамоклів меч оптимізації висів у нас над головою. Саме він стимулював нас думати і рухатися вперед. Коли з’явилася можливість брати участь у різного роду проєктах, ми відразу долучилися до них. Зрозуміли, що це єдиний шлях для виживання. Почали співпрацю з різними зарубіжними організаціями, котрі надавали гранти, зокрема з угорськими. Завдяки активній діяльності та участі в грантах та проєктах маємо чимало нагород різних рівнів – районного відділу культури, Виноградівської РДА та райради, обласної ради, грамота Кабінету Міністрів України. Особисто я 2012 році отримала медаль від Міністерства культури Угорщини за участь у проєктах, спрямованих на популяризацію літератури нацменшин. У 2017-му році отримала звання «Заслужений працівник культури України». Це – найвища нагорода, яку важко заробити, а ще важче – втримати. Вона зобов’язує далі працювати, рухатися вперед. Підтвердженням цього є той факт, що торік наша бібліотека стала переможцем проєкту Українського культурного фонду, де ми реалізовували проєкт «Найміцніший кордон – державна мова». Відрадно, що цей проєкт виграли тільки ми, обласний методичний центр і одна з громадських організацій краю. Це є підтвердження того, що робота бібліотек водночас тиха і не помітна, проте вкрай важлива. Адже саме бібліотеки володіють найбільшою зброєю – словом. Тому я люблю свою роботу і вважаю себе щасливою людиною.
Розмовляла Наталія Кобаль
