Минулого тижня протягом трьох днів у Виноградові проводив сесію з налаштувань кохлеарних імплантів та слухових апаратів провідний спеціаліст Денис Літун. Ми поспілкувалися з ним перед прийомом. Денис Ігорьович висловив подяку організаторам – керівниці громадської організації «Я чую з кохлеар» Людмилі Сворень, розповів про себе, про те, де зустрів війну і як працюється у напівзруйнованій виснажливими боями країні…
– У мене вища освіта – медичні та акустичні прилади. Я – слухопротезист. Більше 15-ти років займаюся підбором та налаштуванням кохлеарних систем у нечуючих дітей і дорослих. На четвертому курсі інституту я багато їздив Україною по школах глухих і слабочуючих, де ми протезували слуховими апаратами дітей. У Європі навчався налаштовуванню кохлеарних інплантів. Адже слухові апарати – це одне, а кохлеарні – зовсім інше… Насправді я завжди прагнув працювати зі звуком. Хотів бути звукорежисером, а бабуся мріяла, щоб я працював у медицині. Тож знайшов варіант об’єднати медичне і акустичне, – розповідає Денис Літун. – Я не веду статистики своїх пацієнтів, та діток набагато більше, ніж дорослих. Якщо до 5 років дитині зробити слухопротезування, вона зможе дуже швидко реабілітуватися і в 7 років піти у звичайну школу. У дорослих трохи по-іншому. Якщо людина ніколи не чула, то їй важко реабілітуватися.
– Війну я зустрів у Дніпрі, куди поїхав на налаштування. Зранку мені зателефонували і сказали, що почалася війна. Мені вже було важко працювати через складний емоційний стан: моя сім’я на 22-му поверсі і їх бомблять… Та все ж, того дня я всіх прийняв і 25-го повернувся до столиці. Де ми тільки не були з сім’єю: на Житомирщині, у Львові, у Мукачеві… Згодом родину відправив у Німеччину, а сам повернувся до Києва і продовжив працювати. З’явилося багато нових обличь. Оскільки чимало жителів столиці виїхали за кордон, до нас поприїжджали переселенці з Харківської області, з Донеччини…Та той позаминулий понеділок знову сколихнув звичайний ритм життя. Люди почали масово виїжджати, з’явилися черги на заправках. Коло мого будинку влучили в електростанцію і не було світла… Влітку мене запрошували до Харкова, але я не наважився. Поїхав до Полтави і вже звідти приїжджали ті, кому треба. Тепер мене чекають в Одесі. Туди я поїду, бо це моє рідне місто. Приїжджають на налаштування і із-за кордону: з Угорщини, Німеччини. Наша робота дуже важлива, адже від правильного налаштування імпланту залежить життя людини.
Запитали ми і про емоційний стан діток, котрі пережили війну. «У кохлеарного інмпланту є безумовний плюс: його можна просто зняти і дитина нічого не буде чути. Деякі батьки так і робили під час вибухів і стрілянини. Але, тим не менше, дитина все відчуває і розуміє. Дуже різні дітки з різними вадами. Декотрі мають ще й супутні захворювання: ДЦП чи відсутність зору, розумові хвороби… Доводиться бути і психологом, і другом. А з багатьма за роки співпраці ми вже настільки зріднилися, що стали наче родичі».
«Ми з Денисом Ігоровичем знайомі вже 10 років, відколи проімплантували мого сина. Це наш перший аудіолог, який робив підключення імпланта, мовного процесора, робив налаштування протягом року – ми їздили до нього кожні два тижні. Він вміє налаштовувати всі імпланти. Позаяк у нас був імплант фірми «Кохлеар», так само, як і у більшості наших закарпатців, то ми мали іншого аудіолога. Зараз через війну він виїхав за кордон, тож знову звернулися до пана Дениса. Він вперше приїхав до Виноградова, де на прийом до нього завітали 4 дорослих та 28 дітей, із них 3 переселенці з Харківської області», – підсумувала Людмила Сворень.
Наталія КОБАЛЬ
