Ірина Світлик родом з Вінничини. Вже 12 років, як проживає у селі Веряця Королівської територіальної громади. І хоч з родичів Ірини ніхто не воює, вони все ж не є осторонь захисту вітчизни, міцно тримаючи тилову оборону у волонтерстві. Вперше я її побачила у соцмережі TikTok, де жінка демонструвала готову їжу, котру відправляють захисникам на фронт. Готувати смаколики – її вклад у перемогу. Сили черпає у здобутках захисників і в природі рідної землі. Підтримку – у родині.
Росіяни корили українців голодом
Офіційної волонтерської організації і посвідчення ця трудолюбна жінка не має. Адже працює виключно на власному ентузіазмі і задля підтримки воїнів Збройних сил України. Вчителька історії та правознавства за фахом, вона добре знає, як багато зла століттями заподіювали росіяни українцям. Ірина Григорівна пригадує, як, будучи студенткою педагогічного університету, підіймала архівні документи про голодомор і від прочитаного кров холола в жилах. Її рідна Вінничина пережила страшний голодомор: «У Вінниці народилося 15 дітей, а через 3 дні всі померли, бо молока у виснажених голодом матерів не було. Якщо у рідному селі Станилівка проживало 800 чоловік, після голодомору залишилося живими лише 150… Народ корили голодом. А скільки розстріляних… Матері голодні їли своїх дітей, а коли на ситий шлунок приходили до тями, божеволіли через скоєне… От таке руські з нами робили сотнями років. Ми мусимо розірвати цей ланцюг, бо історія циклічна. Наш обов’язок зробити все для того, аби наші діти, онуки жили у нормальній європейській державі, а не терпіти знущання. Тому у нас не має жодного вибору, окрім як боротися і перемагати. А до перемоги треба йти разом всім: воювати на фронті, плести сітки, робити окопні свічки, зварювати буржуйки, в’язати теплі шкарпетки, готувати їжу…Аби допомагати хлопцям, кожному знайдеться заняття під силу. Головне – бажання».
«За місяць відправляємо по 1,5-2 тони готової їжі»
– Волонтерською діяльністю я почала займатися з березня 2022 року. Моя сестра з перших днів війни була в окупації під Києвом. Було дуже важко. Ми почали думати: що робити, як допомогти? Останні два роки, перебуваючи у відпустці по догляду за маленькою дитиною, я пекла торти на замовлення. І ось мені прийшло повідомлення від жінки з сусіднього села: «Їде машина на передову. Хто може спекти щось – приєднуйтесь». Ми разом з нею випікали. Згодом вона у передпологовому стані вже не могла пекти, тож я взялася організовувати довкола себе інших жінок. Спочатку нас було тільки четверо. Було важко, але ми все ж відправляли різноманітну випічку хлопцям на війну. Через 2 місяці, коли Київ звільнили, воїни почали відправляти фото-звіти з нашою випічкою. Я викладала їх у соцмережах і люди побачили ті тістечка спочатку у нас, потім в руках воїнів разом з малюнками школярів і зрозуміли, що вони теж так само можуть допомогти, почали долучатися до нас. Наразі випічками займаються 15 жінок із сіл Веряця, Горбки та Королево. 40 % з них – пенсіонери. Найстаршою є 85-річна сельчанка, яка крутить голубці захисникам разом у групі тих, котрим за 60. Я завжди кажу, що їх праця – найдорожче, що вони можуть дати захисникам, – розповідає Ірина Григорвна. – Наше завдання полягає в тому, аби знайти всі необхідні продукти. Допомагають передусім мешканці сусідніх сіл. До кінця літа минулого року разом з випічкою ми відправляли і сало та консервацію, що приносили добрі люди. Ближче до осені я пригадала, що мама нам з сестрою, коли ми були студентками, робила готову їжу у банках в автоклаві. Люди приносили нам банки і ми відправляли на фронт готову їжу. Найважче було пакувати банки у коробки для відправки. Потім почули про реторт-пакети. Але постало питання їх вартості: тисяча реторт-пакетів коштують 6-7 тис. грн. Їх переваги в тому, що вони не б’ються, їх легко покласти в кишеню і йти на завдання… Знайшлися випадкові знайомі з Міжгірщини. Тамтешній греко-католицький священик о. Володимир звернувся до знайомих далекобійників. Вони і взяли на себе щомісяця купувати 2 свині і 2-3 тисячі реторт-пакетів. На місяць нам треба 500-600 кг капусти. Спочатку ми готували кашу з м’ясом. Зараз готуємо голубці, гурка, борщ, сигидинський, квасолю з капустою, боґрач. У нас вдома лишилася бабусина піч, в котрій я випікаю книші та хліб. Також дівчата печуть різні сухі тістечка: книші, поргоньоші, гайоші, кіфлики, – можуть за кілька днів по 200 кг приготувати. Загалом за місяць ми відправляємо 1,5-2 тони їжі. І завжди обов’язково відправляємо копчене сало, котре самі коптимо з тих свиней. Є бажаючі допомогти продуктами, та, на жаль, не вистачає робочих рук. Треба, аби більше жінок долучалося до нашої діяльності. Я можу допомогти організувати роботу і навчити робити. Головне – бажання трудитися задля перемоги.
Військові є частими гостями її дому
Час від часу до сільського будинку Ірини Світлик навідуються завжди бажані гості – ті, кому вона відправляє їжу. Приємною несподіванкою став візит Олексія Любецького. Родом він з України, але останні роки проживав в Ізраїлі. Коли почалася війна, чоловік повернувся на батьківщину, пройшов медичні курси і пішов на фронт. Він змінив костюм бізнесмена на військову форму і берці. Перші півроку був з побратимами у більш спокійних місцях, а потім їх відправили у Бахмут. Тоді вони їли сухпайки наших господинь. Він евакуював з поля бою поранених та загиблих. Олексій приїхав на 3 дні в Ужгород у відпустку і приїхав до Ірини в гості на своєму бойовому автомобілі. Він сказав: «Той ваш борщ у підвалах Бахмута зі мною на все життя. Бо то не просто їжа, а рідна, домашня підтримка. Ми розуміємо, що в тилу за нас переживають. Люди готові трудитися задля нас. Такого б десь на болотах для орків ніхто ніколи не робив». А якось їй зателефонував один військовий і сказав: «Я їм ті голубці і думаю: то ж для мене особисто їх хтось крутив». Та насправді, спілкування з військовими, то ну тільки слова вдячності, вручення грамот, подяк чи трофейних подарунків. Нерідко їй розказують про пережите, про біль втрати побратимів, зруйновані долі, розбомблені міста та села… Відвозила Ірина Світлик домашню їжу і в шпиталь Ужгорода. Каже, що саме там їй було найважче…
У травні торік соцмережі облетіла новина про 7 розвідників 59 окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України, котрі взяли в полон десятки російських окупантів. Серед них був і друг дитинства пані Ірини. Йому також багато разів відправляли посилки. Він казав, що вони з хлопцями поїли борщу і віднесли побратимам на першу лінію оборони. Настільки там сильне братерство. 70 відсотків відправляють новою поштою, 30 – перевіреними волонтерами. Для жінки дуже важливо, аби їх їжа потрапила безпосередньо до військових, а не опинилася на прилавках магазинів. І не важливо, з якої області ці військові і те, що вони їх зовсім не знають. Невідомі, але такі рідні, бо боронять Батьківщину від безжального окупанта…
У сім’ї Світлик разом з Іриною міцно тримають тилову оборону всі: її чоловік, його мама і їх трійко дітей. Каже: «Діти мають знати хто такі москалі та якою ціною здобувається перемога!». А вона обов’язково настане. Б в нас нації нескорених і незламних, нація сильна в єдності задля спільної мети – перемоги!
Наталія Кобаль
