Кожна сім’я прагне мати дітей. У них продовження свого роду. Це – святе право кожного сімейного подружжя. Зазвичай діти міцно цементують родинні узи. Цікавим внутрішнім змістом наповнюють життя дорослих, роблять батьків щасливими. Але інколи буває й навпаки…
Мельниченки вже мали вісімнадцятирічну доньку Світлану, коли Валерія Адальбертівна знову наважилася стати матір’ю. Раділа, що завагітніла. Це була нею вимріяна і дуже бажана в сім’ї дитина. Під час вагітності жінка випадково потрапила в автомобільну катастрофу. Тоді дивом вижила сама і не втратила дитя, яке носила під серцем.
25 вересня 1976 у Києві народила Богданчика. Справді він був даний їй самим Богом. До 9-ти місяців лікарі не помічали жодних відхилень у розвитку немовляти. За цим відтинком часу у Богданчика почалися нервові розлади. Проявилися вони у приступах, мимовільному корчовому скороченні м’язів горла. Це нерідко спричиняло синюшність дитячого обличчя, уривчате дихання маляти. Перелякана цією бідою мати звернулася до столичних світил науки. Ті уважно обстежили хлопчика і безпорадно розвели руками. Щоб врятувати свою крихітку Валерія Адальбертівна мусила щось робити. Ходила по святих місцях. Над Богданчиком молилися священники і монахи. Побувала в Євпаторії, де у басейні з дельфінами з її дитиною займалися інструктори. З ним відвідала регіональний центр клітинної тканинної трансплантації у Полтаві. Тут вчені вже давно працювали в цьому напрямку… Добрі люди порадили матері поїхати на Житомирщину, у Дивин, до народного цілителя Петра Утенка. Чоловік умудрений життям. З древнього роду знахарів. Пройшов усю війну. Добре розуміється на азах цілительства, знається на всяких цілющих травах. Він підібрав їй суміш, у якій мала купати немовля, приготував відвар, яким мала відпоювати дитину. Через сім днів побачила перші результати: справді приступи припинилися.
Батьки знову поїхали на консультацію в Дебрецен. Звернулися до науковців Санкт-Петербурга, Москви, знайшли й проторували дорогу до грузинської цілительки Джуни. Вона з Богданчиком провела 21 сеанс. У дитини нормалізувався сон, пройшла вибірковість до їжі, зменшилася агресивність. Сина знову повезли до докторів психологічних наук К. С. Лебединської, О. С. Никольської, А. С. Співаковської… Але діагноз залишився невблаганним синдром Лео Каннера. Іншими словами дитячий аутизм – хвороба, яка має глибокі генетичні корені і майже не піддається лікуванню. Якщо у нормальної дитини мозок повністю відновлює враження від побаченого і це необхідне для сприйняття потоку інформації, що надходить із зовнішнього світу, то у хворих все оточення відновлюється з неймовірними подробицями і викликає заторможеність. Дослідження на томографії це повністю підтвердило. Здається, що історія з хлопчиком Каєм із казки Ганса Крістіана Андерсена «Снігова королева», який після поцілунку королеви він одразу повністю забув про своїх рідних, постійно сидів на холоді і безвідривно складав крижинки, – це живий приклад аутиста. Зустрічаються вони і серед відомих людей. Це Альберт Енштейн, Агата Крісті, Вольфанг Амадей Моцарт… Світова статистика свідчить: із 10 тисяч новонароджених немовлят на світ появляються 15-20 аутистів. Ця хвороба не знає ні расових, ні етнічних, ні соціальних кордонів…
Лікарі тоді порадили батькам відмовитися від безнадійно хворого сина. Переконували залишити його в інтернаті для розумово відсталих дітей. Та Валерія Адальбертівна навідріз відмовилася.
– Мій син не просився на світ, – сказала лікарям. – Я дала йому життя і нестиму відповідальність за його подальшу долю.
У 1992-му на Покрову Пречистої з Чорнобильської зони Мельниченки перебралися у Закарпаття. Для проживання вибрали найтепліше місто, розташоване в центрі області, у підніжжя Чорної гори – Виноградів. Тут придбали затишний будиночок із двориком і виноградником. Але через неадекватну поведінку сина, його агресивність, яка дошкуляла сусідам, були змушені будиночок продати і звести новий з високим парканом. Сюди не заходили ні листоноші, ні знайомі, ні чужі. У сина час від часу стаються напади непередбачуваної агресії. Він став самітником свого, цілком незрозумілого людям світу. Богдан рідко виходить з кімнати. Біля екрану телевізора сидить годинами. Уважно переглядає останні новини, прогнози синоптиків, окремі концертні програми. Але жодного художнього чи документального фільму він не проглядає. Це – його табу. Залишати сина наодинці з собою і небезпечно, і неможливо. Єдиною його доглядальницею протягом 47-ми років завжди була і залишається мати.
Якось у Богдана трапився сильний епілептичний напад. Перелякані батьки одразу відвезли його у психічну лікарню у Берегово. Ці дні стали нелегким випробуванням не лише для батьків, але й для всього медичного персоналу лікувального закладу. Юнак тоді нічого не їв. Нікого до себе не підпускав. Лише благально дивився на матір, наче щиро просив її скоріше забрати його звідси додому. Сину дали завищену дозу заспокійливих і лише в такому стані його змогли довезти додому. Кілька днів хлопець перебував у забутті, скреготав зубами, стогнав…
Про настрій свого сина мати завжди здогадується по його очах. У них вона читає все: і його наміри, і бажання, і думки, і прохання… У закутку двора батько відвів і відгородив невеликий майданчик. Там установив стояк з гамаком, проклав альтанку, де інколи Богдан прогулюється. Тут він весь час з кимось розмовляє, гаряче сперечається, щось настійно доводить, боляче на все реагує. Часом хитається або постійно стукає, киває головою, розмахує руками не випускаючи мотузочки, які є провідниками між ним і незримими сутностями.
Богдана цікавлять лише три сфери: малювання, гарна музика, конструювання. У хаті не сприймає безладу. Має маніакальну пристрасть до строгого порядку. Навіть від матері вимагає, щоб вона носила одяг, взуття, робила зачіски, які він їй вибирає. Якщо вона цього не дотримується він реагує по своєму: наносить їй побої, кусає її, лізе в очі, хапає за шию… Така агресивність його може тривати по кілька годин. Тоді Богдан стає некерованим: б’є посуд, перекидає меблі, рве на собі одяг, не реагує і не розуміє її прохань, материнських вмовлянь, не сприймає людської мови і присутності матері.
Зараз Богданові 47 . Високий. Атлетичної статури. Важить 102 кілограми. Щоб сходити в магазин на покупки чи на базар, мати вибирає час коли син відпочиває. Завжди повертається з морозивом та бананами, які він дуже любить. Якщо ж мати затримується, Богдан залишає кімнату і виходить на двір. На подвір’ї існує 11 точок, які привертають його увагу. Навіть у дощ чи сніг не залишає свого ритуалу. Безвідмовно і строго він дотримується його. І хоч промокає до нитки, на його лиці з’являється блаженство, осяйна окриленість, велике задоволення. У такі хвилини нікому його не можна тривожити.
Має чоловік інвалідність першої групи, однак не отримує ніякої допомоги ні від держави, ні від громадських організацій.
Валерія Адальбертівна довго працювала бібліотекарем. У 47 років повністю залишила роботу, щоб могла доглядати за сином, який не може жити у суспільстві. Навіть на її пенсії це позначилося. Зараз матері вже 82 роки. Про себе жінка повністю забуває. Живе турботами про сина, якого обожнює.
Нам залишається лише щиро дивуватися, звідки вона знаходить сили, черпає відвагу і мужність, щоб кожного разу підходити до безнадійно хворого сина з привітною материнською посмішкою, властивою їй лагідністю, турботою і ніжністю, ласкавим словом. Він так потрібен їй… У замкнутому світі душевно хворого сина, який нікого не хоче бачити і чути мати проживає 47-ий рік. І хоч син не сприймає людей, з якими живе в одночасі, Валерія Адальбертівна продовжує боротися за його життя, бо – МАТИ.
Марія Конкіна
