За плечима у майора Руслана Рацина понад 20 років служби у органах внутрішніх справ. Професію обрав не випадково, бо за приклад йому слугував батько, котрий працював у міліції і виховував сина бути законослухняним та справедливим, ніколи не ганятися за званнями та медалями, а добросовісно виконувати роботу. Наразі, пройшовши переатестацію, Руслан Михайлович – заступник начальника – керівник патрульної поліції Виноградівського відділення поліції Берегівського відділу.
Неоголошена війна на Сході країни урізноманітнила його життя сумним бойовим досвідом. Спогадами про своє перебування в зоні АТО Руслан Рацин поділився з читачами «Новин Виноградівщини».
– Торік 10 червня 50 представників райвідділів міліції області виїхали автобусом у Артемівськ. З Виноградівського району з нами їхав тодішній начальник райвідділу міліції Анатолій Шкирта і з ним 5 працівників. У нас була найбільша група, бо з інших райвідділів у зону АТО відкомандирували по 1-4 чоловік. Як і тут, на місці, так і там я був начальником штабу. При собі ми мали автомати, патрони, гранати, пістолет, – все, як і годиться. По-через добу ми чергували на трьох блокпостах по 6 міліціонерів. Службу несли самі, проте співпрацювали із військовими та волонтерами. Місцеве населення до нас ставилося дуже добре, мало кому було не до вподоби, що стоять блокпости. Адже кожна область мала свою чітко визначену територію і постійні перевірки вносили певний дискомфорт під час переїзду для людей. Проте основна частина місцевих мешканців дякували нам за службу, адже це – запорука їх безпеки. Ми перевіряли документи у тих, що прохоли чи проїжджали через наш блокпост, оглядали автівки та речі, вміст кишень тощо. Такий ретельний контроль є обов’язковим у прифронтовій зоні, адже ввозити на лінію вогню чи вивозити в мирні регіони люди могли б усе – і зброю, вибухові пристрої, і речі, здобуті шляхом мародерства. У нас, на щастя, жодних неприємних інцидентів чи небезпечних знахідок не траплялося. Всі проїжджали по спеціальних пропусках. Побутових нарікань у нас теж не було, бо жили в педагогічному гуртожитку, мали належне харчування. Та й тамтешні мешканці приносили нам в знак вдячності їжу і воду.
– Ми проїжджали повз Слов’янськ і там дахи на будинках були наче решето від ворожих «градів». Там ніхто не проживав. У більш-менш вцілілих оселях жили люди. На щастя, нам не довелося застосовувати зброю, проте обстріли ми чули щодня. До нас часто залітали ворожі безпілотники, які військові збивали. На той час вже діяли мінські домовленості, та окупанти постійно їх порушували, – продовжує свою розповідь Руслан Михайлович.
Повернувшись додому, майор Р. Рацин знову забажав поїхати в зону ведення бойових дій, та через реорганізацію органів внутрішніх справ, не поїхав. Як і протягом всього трудового стажу, незмінним залишається основний його обов’язок – стояти на сторожі правопорядку в рідному районі…
Наталія Кобаль
