Кажуть, що у війни не жіноче обличчя, бо це – справа чоловіча. Але це не так, бо у зоні бойових дій поряд із вояками-чоловіками є чимало представниць прекрасної половини людства. Вони майже не плачуть. Навпаки, знаходять сили підтримувати побратимів та допомагати тим, хто поруч. Про те, яке воно життя в АТО, нам розповіла жінка-солдат із Веряці Жанна КОСТА. Вона почала нашу розмову словами: «А ви знаєте, я ж росіянка». Я не одразу вникла в їх зміст, адже в Україні багато людей розмовляють російською. І тільки після того, як дізналася, що Жанна родом з південної глибинки Тюменської області Росії, але досить давно мешкає на Виноградівщині (24 роки як переїхала з чоловіком із далекого Надима), я нарешті усвідомила, що мала на увазі ця приємна жінка. Щира, відкрита, життєрадісна, світла, мов промені сонця, і, водночас «бой-баба», котру нічим не зламаєш. «Я молода, файна жінка, – жартує. – А з нами, такими, непросто». До того ж, з’ясувалося, що вона наша колега, позаяк закінчила поліграфічне училище. За розподілом потрапила на Північ, де й зустріла майбутнього чоловіка – нашого земляка з Веряці. Хоч спільне життя кілька років тому дало тріщину, але Жанна вважає наш край своєю Батьківщиною, рідною землею, яку не збирається міняти.
Вдома Жанна Коста вісім років трудилася на підприємстві «Джентерм». А ще вона – найкраща мама двох дорослих сина і доньки та любляча бабуся чотирьох чудових онучат. У зоні АТО Жанна «Сонечко» (так її лагідно називають побратими) несе службу на маріупольському напрямку поблизу Волновахи у 72-му батальйоні. Мені стало цікаво, що змусило цю жінку покинути розмірене мирне життя і піти на війну?
«Я ще під час другої хвилі мобілізації хотіла піти в АТО, адже маю навики масажиста. Думала допомагати хлопцям відновлюватися, в кого проблеми з опорно-руховою системою. Але тільки цією весною мрія здійснилася. Знаєте, коли побачила, як наші чоловіки «ховаються» від мобілізації, хто за кордоном, інші за різними болячками, стало за них соромно і прикро. Адже це наша земля, яку потрібно захищати. Прийшла до військкомату і сказала, що хочу бути корисною», – розповіла вона.
Про свої плани жінка нікому не говорила. Тільки після того, як пройшла медкомісію та отримала повістку, рідні дізналися про все. Звичайно, вони сприйняли таку новину непросто, було багато сліз, вмовлянь, бо, хто б радів з такого.
Служити жінка пішла в середині травня цього року. Спочатку пробула на Рівненському полігоні, де пройшла тактичну та першу медичну підготовку, навіть краще за всіх відстрілялася. Затим планувалося, що працюватиме в одному з реабілітаційних центрів, але через певні обставини довелося переїжджати в Яворів на Немирівський полігон. Тут здобула навички коригувальника артилерії, після чого поїхала безпосередньо в зону АТО. За хорошу службу навіть має почесну грамоту. Про позивний собі не думала, але хлопці самі прозвали її «сонечком», бо цим словом вона звертається до кожного, починаючи розмову.
За час служби в жінки помінялося ставлення до людей, змінилися цінності. Прийшло усвідомлення того, яким коротким може бути життя і тому треба цінувати кожну його мить. «У мирному житті люди про це не думають, – говорить Жанна. – До цього приходиш у той момент, коли втрачаєш побратима, який тільки недавно розповідав про плани на життя, а їм вже ніколи не судилося збутися. Найбільше мене дивує, що люди спокійно живуть і таке враження, ніби їм байдуже до того, як там інші бідують. Хоча, звісно, не можна казати про всіх.
Знаєте, нарешті змінили своє ставлення до того, що відбувається й мешканці Сходу. Тепер кожний знає, чого хоче, на якому він боці – хто українець, а кому потрібна ДНР чи ЛНР і щиро вірить в ту локшину, яку йому вішають сепаратисти. Але одне, що вражає – вони настільки ліниві, здається, що й життєві цінності в них зовсім інші. У нас, на Закарпатті, тільки чоловіки ліниві, а жінки – працьовиті і бойові. А от на передовій хлопці – справжні герої, котрі знають, за що воюють і нічого не бояться. Ви почитайте sms-повідомлення, які надсилають «сепари» нам на телефони: «Укроп, твоей семье нужен живой кормилец» або «кров наших детей на тебе, будут ли твои гордиться тобой». Але нас не залякаєш».
Мені одразу пригадалися кадри з фільмів, як гітлерівські фашисти вигукували подібні гасла. Ще треба подивитися, хто з нас фашист?
Зараз жінка-воїн перебувала у короткій відпустці, після якої знову повертається на місце служби. Вона розповіла, що на Сході не стало спокійніше після оголошення перемир’я. Бо, якщо ми відводимо зброю, противник не поспішає цього робити. Так, трохи поменшало обстрілів, але багато встановлено мін, фугасів, а також розтяжок, на яких підриваються (хоч конвенцією вони заборонені). Забезпечення у військових нормальне. Вони навіть зі своїх запасів місцеве населення підгодовують, котре голодує і дуже бідує, ховаючись по підвалах. Каже, що люди вкрай змучені від війни, розривів і смертей. Навіть військовим, які вже всього побачили, психологічно важко після обстрілів. Бо це неможливо уявити, не те, що в тому постійно жити. Дай, Боже, нікому цього не бачити. Досить важко і незвично Жанні звикати до тиші, перебуваєш у постійному напруженні, навіть, коли газовий котел тріщить або в потязі лящать гальма.
Найбільше гордяться бабусею онуки, яким вона привезла справжні військові трофеї – прапорець із підписами побратимів, «укропівські» шеврони, нашивки. Її ж на Сході зігрівають листи з малюнками та радують посилки з домашньою смакотою. Тут в неї з’явилася ще одна родина – бойова, де підтримують і в радості, і в біді, де не прийнято ділити на статі, бо всі рівні. Вона – звичайний солдат на війні, який виконує свій обов’язок. Бо наші жінки-вояки нарівні з чоловіками виборюють на Сході цілісність держави, свободу і незалежність.
Любов ТОКАЧ
