У листопаді 1944 року лідер комуністів і одночасно голова Ради Міністрів УРСР Микита Хрущов в одному із своїх виступів оголосив війну українському «мовному націоналізму», вважаючи ворогами всіх «хто не любить російської мови». Звичайно, це взяли до уваги, бо такою була система. У 1946 році набув чинності «вдосконалений» український правопис. Передмова до нього вказує, що на меті – забезпечення єдності з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського».
Після смерті Сталіна в Україні спостерігається посилення руху на захист української мови. Але ще в Хрущовську добу партійні ідеологи, підкреслюючи необхідність «розквіту» націй, водночас обстоювали тезу про їхнє злиття в єдину національністю єдиною історичною буде оголошено радянський народ.
Реальне становище мов, у т.ч. і української, не надто узгоджувалося з декларованим «розквітом» націй. Реформа освіти, проведена в 1958 році, ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти. У 1960 році виходить ще одне видання «Українського правопису». Спричинене воно тим, що у 1956 році видано «Правила русской орфографии и пунктуации». Знову належало наблизити російську та українську мови.
У цей час із московського центру надходить вказівка про поширення нової тези, згідно з якою функції російської мови в СРСР уже є роллю засобу міжнаціонального спілкування, вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР.
Спершу ця теза поширювалася в літературі та публіцистиці, а в 1961 році її канонізував М. Хрущов, увівши її в текст своєї доповіді на ХХІІ з’їзді КПРС.
На початку 1960-их років у системі Академії Наук СРСР було створено Наукову раду з проблем «закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй». Як засвідчує текст Програми, головним завданням ради було створення бази для форсованої русифікації республік. Після загальної фрази про повне рівноправ’я всіх народів і мов у СРСР у Програмі далі доводилося, що насправді рівноправ’я не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфери їх подальшого функціонування далеко не однакові». На цій основі мови СРСР розподілилися на перспективні і неперспективні. До перспективних було зараховано, крім, звичайно «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську, естонську мови. Решта мов потрапили в розряд неперспективних. Таким чином українська і білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних. А для близькоспоріднених мов, тобто української і білоруської було сплановано завершальний етап влиття у «велику російську мову».
Новий етап наступу на українську мову спостерігається з приходом у травні 19972 року В. Щербицького. Про його нелюбов до української мови свідчить і те, що у своїх численних статтях, книжках і виступах він завжди уникав вживати вислів «український народ», використовуючи «народ України» та українську мову підкреслено ігнорував, що вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, а й на національну політику в цілому в УРСР.
У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках». Вона стала плацдармом наступу на національні школи. Його посилила Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова – мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22-24 травня 1979 року). рекомендації конференції були обов’язковими для виконання в системі народної освіти та культури. Згідно з ними запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дитячих дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачів, які заохочували її вивчення пропагували, нагороджували як вчителів-новаторів. Розгортали випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розширювалася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчання. Учителі російської мови отримували заробітну плату на 20 відсотків більшу ніж інші мовники.
Мовна політика, що проводилася в УРСР у 1970-1980 роках була спрямована не тільки на обмеження сфери використання української, а й на руйнацію її основ. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської.
А як у нас у Виноградові? Коли мені довелося саме в цей час працювати в апараті райкому партії? Дуже багато залежало від осіб, які очолювали район, звичайно, це перший секретар райкому партії. У згадуваний період ними були Василь Єгорович Любченко та Платон Григорович Левчук. Вони запам’яталися тим, що в ті часи не побоялися офіційно використовувати рідну мову у веденні діловодства в щоденній роботі.
На жаль, мені не довелося працювати з В.Є.Любченком, але його пам’ятають як тонкого знавця української мови, її тонкощів і нюансів. Він сам писав і правив свої доповіді та виступи, статті і вчив апаратних працівників. Мені особисто повезло в цьому плані, бо я працював під керівництвом П. Г. Левчука. Його, аж ніяк не можна було назвати націоналістом, але в питаннях української мови він був непримиримим – усе діловодство в райкомі партії і в райвиконкомі велося виключно українською. Пам’ятаю, як негативно ставився до тих, хто пробував написати щось російською, вимагав негайного перекладу. Тому в ті важкі часи для української мови, намагання русифікації дещо притуплювалися і скажу чесно, що всі відповідальні працівники завжди, як правило, беруть приклад з першого керівника, це дало свої позитивні результати.
Згадую, ще одну парадоксальну ситуацію з українською мовою під час моєї попередньої роботи в юності у кінофікації. В той час в Україні були дві кіностудії – в Києві і Одесі. На них знімали немало кінофільмів – але всі на російській мові, хоч би і на українську тематику. Я пам’ятаю лише один фільм на українській мові – «Пропала грамота» (1982 р.) і він був знятий з ініціативи тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю.Шелеста. можливо, були й інші кінострічки, але не в період моєї роботи в системі кінофікації. До речі, це був пригодницький фільм, який полюбився глядачам, режисера Бориса Іллєнка, зараз він займає 12-те місце серед фільмів українського кіно, звичайно серед них не більше 20 на українській мові.
Про те всі кінофільми, які Радянський Союз закупляв в Угорщині після дубляжу у нашому регіоні в угорськомовних населених пунктах демонструвалися оригінали на угорській мові. За час моєї роботи таких фільмів було сім.
А знаєте, в чому, ще відхилення від здорового глузду в УРСР? Справа в тому, що в республіці українська мова не мала статусу державної. І лише у 1988 році розгорнулася широка дискусія з приводу надання українській мові цього статусу. 29 вересня 1989 року Пленум ЦК КПУ звільнив В. Щербицького. Рівно за місяць Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР» у цьому документі підкреслювалось, що в УРСР українській мові забезпечується статус державної мови. Але разом з тим, закон підтверджував статус державної і російській мові.
Йде 34 рік нашої незалежності і четвертий рік повномасштабної війни з Росією. І на закінчення хочу підкреслити роль мов у цій жорстокій, виснажливій і кривавій війні.
У війні, що веде четвертий рік Росія проти України потужною зброєю залишається російська мова. Збереження російськомовних середовищ в Україні належить до стратегічних завдань Росії.
Тому закономірно, що інтеграційним планам Кремля найбільше заважає українська мова, розширення сфер її вживання, що зміцнює національну ідентичність українського народу. Звідси можемо зробити висновок, що українська мова – головний ворог Росії.
Тому ми, особливо в тилу, повинні всіляко підтримувати, плекати, розвивати і всі без винятку шанувати рідну мову.
Іван Біланчук, краєзнавець
