Ціною життів кращих ми
виборюємо право говорити
рідною мовою, бути українцями,
визначати своє майбутнє.
Українська мова – це мова наших
батьків і дітей. Мова нашої
Перемоги.
Валерій Залужний
Якби парадоксально і болісно це не звучало, але завдяки жорстокій і кривавій війні почалося кардинально змінюватися відношення до України, її культури та мови. Природно, що з війною стало реально більше української мови. Кремлівський карлик хотів денацифікації, а вийшло навпаки. Багато людей перейшло на українську, аби не асоціюватися з варварським і огидним «руським миром».
Нашу країну віками сприймали як частину імперії, крізь призму російської культури. І тут на подив світової спільноти виявилося, що Україна вже давно визволилася із імперських кігтів ідейно і ментально, та взагалі є така країна на мапі світу.
Природно, що разом із інтересом до України зріс і неабиякий інтерес до української мови. Мабуть, найбільше обрадувало те, що в Україні нарешті майже всі почали говорити по-українськи і навіть ті, хто нею не володіли. І не тому, що російська мова погана, але тому, що нею розмовляє підступний агресор. Жити в Україні і не знати української мови стало немодно.
Живучи вже в незалежній Україні, можна було побачити, наскільки мова наших батьків зневажена, наскільки вона обмежена у вжитку. Куди не кинь оком, всюди панувала російська: кіно, радіо, телебачення, інтернет, преса, книги, освіта, наука, культура, спорт. Іронія ситуації була в тому, що всі ці роки з усіх російських пропагандистських центрів лунали слова про утиски російської.
Окрема розмова про освіту. Держава щороку витрачала десятки мільйонів гривень на фінансування російськомовних шкіл, на друк російських підручників. А чому? Тому, що був попит: українські батьки (часто етнічні українці) намагалися віддалити своїх дітей від рідної мови і навіть соромилися вдома розмовляти нею. Дійшли до того, що українські форми імен, наприклад Кирило, Микита, Христина міняли на Кіріл, Нікіта, Крістіна. З цим я зустрівся вивчаючи метричні церковні книги.
Про що це свідчить? Про ментальну хворобу більшої частини українського суспільства. Я б навіть казав психічну травму, спричинену тривалим колоніальним гнітом у минулому, травму, що передавалася, на жаль, на генетичному рівні наступним поколінням. Чим же віддячила Росія за щиру любов до неї, за вірність її культурі? Загарбанням території, снарядами, ракетами, руйнуваннями, насильством, смертю й кров’ю.
Що спонукало мене взятися за перо? Те, що позитивні зміни у відношенні до рідної мови почали чахнути, а деякі агенти «руського мира» піднімати голову, вимагаючи дати російській мові статус державної. На третьому році війни це намагався зробити у Верховній Раді одіозний народний депутат Бойко, який безбоязно озвучує кремлівські наративи. Вже після цього з різних міст України приходять тривожні сигнали про відкрите переслідування носіїв української мови.
Щоб по-справжньому відкрити для себе українську, треба поглянути на неї комплексно. Не буду лукавити, для мене, людини котра не має філологічної освіти, виявилося зробити майже неможливо, бо треба пройти шлях від окремих звуків, морфем, слів, фраз до цілісних текстів, ретельно дослідити історію української мови разом з історією народу, її контакти з мовами сусідів, діалектні різновиди.
Тому я б хотів поділитися, як я особисто відкрив для себе українську мову. Буду відвертим – основний курс української мови, як і більшість із нас, я отримав у шкільних стінах. Адже в дитинстві ми говорили на місцевому діалекті, що дещо відрізняється від сучасної української. Спочатку про уроки української мови. Чого гріха таїти, уроки мови завжди поступалися таким як природознавство або географія чи історія. Можливо, тому українська мова не цікава саме по собі? Зовсім ні. Просто на заняттях із мови подають суто граматичні теми, нудні і сухі за своїм змістом. Сіра теорія і практика виконання стандартних вправ і завдань – ось переважно вся мовна освіта у школі. Не беруся судити за сучасний її стан, бо в наступному році буде 60 років, як я отримав атестат зрілості. До речі, цим недоліком страждає і методика навчання іноземної мови. Я сім років студіював французьку мову у школі, знав граматику, але не зміг би спілкуватися з іноземцем. Уже в зрілому віці я прийшов до висновку, що в Союзі так складали програми з іноземних мов, щоб хтось із учнів, не дай Боже, зміг контактувати з чужинцями. Дивлячись на сучасних випускників, бачу в них набагато готових людей до комунікацій, особливо на англійській мові. Зрештою ми, учні, здобували формальні знання, яких недостатньо, щоб пізнати українську мову, осягнути її велич.
Після школи, навчаючись у Львівській політехніці, в якій на той час на більшості кафедр і факультетів йшла боротьба за українізацію в технічних вузах, я поповнив свої знання мови особливо в галузі техніки. Але, очевидно, що і цієї обізнаності було мало, щоб відчути в собі істинну любов до мови. Ні служба в Радянській Армії, ні робота в кінофікації не додали нічого нового.
А тепер я хочу зробити маленький відступ про наш місцевий діалект. Його називають русинським, яким дуже часто спекулюють, вводячи в оману корінних жителів. Сьогодні в більшості з них утверджується думка, що ніякі ми не українці, а русини. Тому вважаю за доцільне більш широко розглянути феномен русинства. Основна тема суперечки між прихильниками «русинізму» і їхніми опонентами чи є «русин» субетносом українського народу, чи окремим народом?
Звичайно це питання потрібно розглядати комплексно, але найкращим маркером для виявлення істини залишається мова жителів Закарпаття. Яка вона? Спілкуються вони між собою «старинною» мовою – «руською бисідою» або руською (саме так, з одним «с»). У чому наша особливість – ми розуміємо і українців, і росіян, і мови інших слов’ян, але росіяни і деяка частина українців не хочуть нас зрозуміти. Як писав один дослідник «Східні і західні вимови з багатьма церковнослов’янськими термінами і діалектичними словами, унікальними для карпатських русинів, являються тим, що відрізняє їхню мову від східних слов’янських мов».
Дійсно, Закарпаття, перебуваючи в ізоляції до України, сприяло тому, щоб мова, якою користувалися його корінні жителі, була від’єднана від тих мовних процесів, що відбувалися в материнській Україні, і ніби законсервувалася з використанням чисельних старовинних слів. Звичайно, ця думка потребує доказів. Коли я в чомусь сумніваюся, зазвичай звертаюся до солідних енциклопедій, серед яких найбільш авторитетнішою в світі є «Британіка». Так от її автори вважають русинів субетносом українців, а їх мову західним діалектом української мови, а етнонім «русин» – застарілою назвою українців. (Для довідки: «субетнос – народність або етнографічна група всередині народу; «етнонім» – назва племен, народностей, народів).
Ще один маловідомий факт, після приєднання нашого краю до Чехословаччини у 1919 році, президент Т. Масарик дав завдання Академії Наук Чехії вияснити до якої мови відноситься «бисіда» русинів Підкарпатської Русі. Через певний час чеські славісти винесли свій вердикт: «Мова підкарпатських русинів являється одним із діалектів малоросійської (тобто української мови). Проти такого висновку важко щось протиставити, хоч росіяни зараз вперто мусують твердження, що русини – окремий четвертий народ східних слов’ян. Хотів би я почути їх відповідь на запитання «Тоді чому ви так несамовито заперечували русинів, як окремий народ, чому про це не можна було згадувати в 1944-1991 роках? Чому так різко помінялася їхня думка?
Тепер повернімося до мого відношення до української мови. Вважаю, що по-справжньому полюбив і опанував українську мову, як це не парадоксально, під час роботи в апараті Виноградівського райкому партії (1978-1988). Хочу особливо підкреслити, що доля української мови не була легкою, навіть коли наш край увійшов до складу Союзу. Якщо під час угорського панування мадяризація велася брутальними методами, то в радянський час боротьба з мовою ставала більш витонченою, закамуфльованою, хоч іноді партійні органи вдавалися і до прямих погроз.
Іван Біланчук, краєзнавецm
Далі буде
