Так називають у селі Новоселиця, людину, яка чи не кожного дня турбується про культурні надбання цього гірського села. Це – художній керівник місцевого Будинку культури Іван Петрович РАЦИН.
Назвали його так через те, що своїм темпераментом та завзяттям Іван Петрович уже 30 років оберігає та піклується про фольклорний матеріал, що пов’язаний із опришком Пинтьою, який у місцевих лісах у XVII столітті переховувався від жандармів у підніжжі гори Фрасин, найвищої на Виноградівщині та виступав проти поневолення австрійцями нашого краю. Історично склалося так, що в цьому селі зуміли зберегти і донести до сучасності не лише дерев’яну церкву XVII ст., а також церковну народну живопис, яка віднесена до золотого фонду пам’яток українського народу і є гордістю цієї громади, а також багатющий пласт переказів та легенд про опришка Пинтю, який став національним героєм для жителів прикордонного регіону правого та лівого берега річки Тиси. Як місцевий житель, Іван Петрович добре знає історію свого села та годинами може розповідати легенди та історичні події, що тут відбулися. А коломийки може співати будь-коли, бо без народної пісні не може жити. За це, напевно, внуки найбільше люблять свого дідуся, який також знає дуже цікаві фольклорні матеріали про Хустський та Королівський замки.
Склалося так, що три села у Виноградівському районі, а саме: Черна, Хижа, Новоселиця називають «волоськими». Не тому, що тут мешкають прадавні родичі румунської нації, які асимілювалися із місцевими, а через те, що у повсякденному житті і культурі населення ревно використовує волоські запозичення. Якщо свою мову волохи забули і в спілкуванні користуються місцевим діалектом, то в матеріальній та духовній культурі – навпаки, зуміли зберегти своєрідну самобутність і неповторність. Ось ці ознаки широко пропагує Іван Петрович через виступи місцевої художньої самодіяльності. Саме така своєрідність у малих селах, що дожила до сучасності, надзвичайно ціниться у сучасній Європі. На базі та основі такого народного мистецтва Іван Рацин створив фольклорний колектив, який бере найактивнішу участь у всіх масових заходах району та навколишніх селах. Їх програма виступу базується тільки на місцевому фольклорі. Завдяки цьому колектив завоював велику симпатію у глядачів і сьогодні є найкращим у районі.
Хочу нагадати читачам, що львівський телеканал «ЗІК» нещодавно побував у селі Новоселиця. Творчу групу цікавили старовинні регіональні пісні. Майже півдня довелося співати нашому працівникові культури для телевізійників. Із Виноградівського району лише про нього розповіли львів’яни у своєму документальному фільмі. Нині художній керівник наполегливо працює над програмою нематеріальної культурної спадщини рідного села. Він доказує і хоче переконати спеціалістів у галузі культури, що напій із місцевих слив, у результаті бродіння та його перегону, стає не лише алкогольним, а й цінним медичним, який є невід’ємною частиною нематеріальної культури жителів цього регіону. Відомо, що до пам’яток культури відносяться не лише твори мистецтва та колекційні експонати, а також живі прояви нематеріальної культури, які успадковані від предків і передаються майбутнім поколінням. В умовах зростання глобалізації саме цей вид культури є необхідною умовою збереження культурного розмаїття українського суспільства. Значення цієї культурної різноманітності було визнано ЮНЕСКО в 2003 році та ухвалено спеціальну Конвенцію про охорону цієї спадщини. В сучасних умовах нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, у затисянських селах на Виноградівщині виявляється у традиціях та формах їх вираження, виконавському мистецтві і звичаях, обрядах, святкуваннях, традиційних ремеслах, знаннях та практиці, що стосується природи та всесвіту.
Перша презентація цього проекту вже пройшла успішно. Якщо на фініші буде схвалено таку ініціативу експертною радою з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України, то «волоські» села стануть для туристів ще привабливішими, а сам напій – новим брендом. Доречно буде нагадати любителям народної слив’янки, що саме в цьому регіоні вперше в Угочанському комітаті почали виготовляти цей напиток ще у XVI столітті. Така традиція збережена і до наших днів. Не дивлячись на обкладання податком цього промислу всіма режимами, які володіли цим регіоном протягом багатьох століть, а в радянський період навіть була повна його заборона, мешканці продовжували підпільно виготовляти та вдосконалюватися у покращенні його якості. Бо і сама популярність цього напою серед дорослого населення досить велика і виготовлення його – фінансово вигідна справа. Процес виготовлення цього напою постійно супроводжувався виконанням своєрідних коломийок, приказок, замовлянь та нашіптувань. Сто років тому завдяки цій слив’янці було врятовано життя у багатьох селах цього регіону від інфекційної недуги, яка масово розповсюджувалася тут і вкорочувала життя всім: і дорослим, і малим. Старости «волоських» сіл щодень 2 рази змушували всіх приймати цей напій у невеликих дозах (одну столову ложку) і тримати його протягом 10 хвилин у роті. За такою примітивною методикою лікування лікарів із румунського Сату-Маре вдалося уникнути масового вимирання людей у цих селах. Деякі старожили і сьогодні користуються цією методикою, коли відчувають симптоми простуди або інфекції. Наприклад, 90 річний житель с. Черна В. І. Сідей протягом всього свого життя користується цією традицією і в такому поважному віці почувається прекрасно та веде активний спосіб життя. Таким незвичним методом лікуються усі його діти та дружина Флоря Петрівна, якій уже за 88 років. Прикладів позитивного ефекту від слив’янки художній керівник назбирав та занотував десятки. Словесні та пісенні додатки до цього процесу виготовлення напитку, які побутують у громаді – цікаве і своєрідне явище нематеріальної культури цього регіону.
Працювати в культосвітніх установах сьогодні дуже важко через те, що немає відповідного фінансування. Немало клопотів завдав клубам та бібліотекам коронавірус. Доводиться повністю змінювати систему роботи цих закладів. Щоб не гаяти дорогим часом, Іван Петрович почав здійснювати ще один новий свій задум. Він вирішив відновити та побудувати схованку Пинті у лісі. Довго приходилося консультуватись із істориками та будівельниками по цьому задуму. Його підтримали місцеві підприємці, сільський голова П. І. Таркані та директор лісгоспу В. О. Агій. На схилах гори Кобила, де відкривається панорама краєвидів на три прикордонні райони, а також Румунію та Угорщину, почалося будівництво помешкання опришків. Із великих місцевих андезитових каменів на глині та мохові витягуються стіни для двох підземних кімнат. Перекриття – дубові плахи. Вікна та двері – з дуба, без гвіздків. До роботи взялися найкращі будівельники цього села. А місцеві лісники свій робочий день починають і закінчують на цьому об’єкті, бо всім хочеться зробити цей задум привабливим і потрібним для громади. Такий прихований під землею на горі будиночок мусить стати для туристів ще однією родзинкою у чарівних місцях цього села. Так переконані не лише активісти громади, а також усі його жителі.
Крім основної своєї роботи художнього керівника будинку культури, доводиться проводити роз’яснювальну роботу з багатьох питань, які виникають в односельчан, бо він обраний сільським депутатом уже в четвертий раз. Працюючи в рідному селі, односельчани навіть обирали його головою села. І саме в цей період усвідомив, що в Новоселиці збережено цікаві пласти прадавньої місцевої культури. З того періоду по – новому дивиться на ці питання.
Навчаючись у культосвітньому училищі на режисерському відділенні, Івану Рацину пророкували великі успіхи в царині ораторського мистецтва.
«Із тебе, Іване, – говорив його керівник, викладач режисури С. М. Гержик, – вийде прекрасний артист і оратор». Тож після закінчення навчання хлопець мріяв стати диктором телебачення або радіо. Та доля повернула його у рідне село. Тут знайшов своє кохання. Сусідська дівчина Марічка назавжди полонила його серце красою та добротою. Не вагаючись, одружився на ній, бо вона підходила йому у всьому. Спільно побудували хату і виростили трьох синів. Тепер вони завжди разом: і в сім’ї, і на роботі. Дружина також закінчила училище культури і працює директором будинку культури. Вона у Івана Петровича не лише керівник, а й перший порадник та критик. Сім’я живе в гармонії та порозумінні. Хоч зарплата в клубних працівників не велика, але якось доходить. У їхньому господарстві є і корова, і птиця, а також сад та виноградник. У період відпустки господар подається на заробітки у східні області, бо хоче допомогти дітям.
Найціннішим його надбанням у житті є зібрана ним духовна та матеріальна культура його рідного села. Спочатку старався увесь цей скарб тримати у пам’яті, а тепер почав записувати у спеціальний зошит. Він знає, що у районі та селі його називають волохом і гордиться цим, не тому, що хоче ідентифікувати себе та село в окрему народність, а через те, що ця назва побутує у мові жителів навколишніх сіл і стала уже місцевим брендом. З історії відомо, що колись у цих краях дійсно переховувалося багато втікачів-волохів . Місцеві жителі запозичили від них деякі елементи матеріальної та духовної культури, які сьогодні цікаві не лише науковцям , а й іншій спільноті європейського простору. З часом волохи асимілювалися з місцевими жителями, але разом з ними зберегли багато таких фактів , які складають сьогодні цікаву самобутність невичерпних джерел нашої культури.
Іван Петрович дуже добре розуміє, що ці локальні «волоські села» можуть стати основним осередком туризму в районі. Такої панорами та природної краси немає більше ніде в районі. Із вершини гори Фрасин видно і Сату Маре, і Фегердьормот, і все Закарпаття. Саме завдяки його старанню декілька років тому було віднайдено камінь опришка Пинті на схилах гори Кобила. За народними переказами з цієї місцевості «Пинтя стрілив і в Хустський замок вцілив». Неподалік цього місця щорічно проводили місцевий фестиваль «Волоські страви». Значну методичну допомогу сільським активістам надавав ізраїльський письменник Алекс Штайн, який проживав більше року в їхньому селі та вивчав місцеву самобутність.
Питанню збереження та розвитку культури своєї громади Іван Рацин проявляє щоденно, бо це не лише його функціональні обов’язки, це – його життя, яке щодень приносить нові ідеї та плани, від яких сам радіє та піднімає гордість у всіх жителів за їхнє рідне село, яке є справді унікальним і неповторним у прикордонному регіоні України.
Василь ІВАШКО, с. Черна
