Тренд здорового харчування та екопродукція дедалі розширює межі своєї географії. У кожного жителя Виноградівщини є унікальна можливість поласувати смачними екзотичними екофруктами, вирощеними дбайливими руками Наталії Мартишинець на Чорній Горі. Скільки років знаю Наталію Дмитрівну, щоразу дивуюся її енергії та працелюбству (а їй уже за 70!). Вона більше дослідник, аніж садівник, адже чи не щороку пробує «оселити» на скелях Виноградівської гори такі екзоти, які багато хто з нас ще ніколи навіть не куштував. І в неї це чудово виходить, адже підходить до кожного нового завдання, яке сама ж перед собою і ставить, раціонально, прораховуючи всі кліматичні, географічні особливості. Отож, який був фруктовий сезон 2019 на Чорній Горі і які нові саджанці стануть її постійними мешканцями – з перших вуст від самої господарки Чорної Гори Наталії Мартишинець.
– Наталіє Дмитрівно, найперше підсумуйте фруктовий сезон 2019.
– За весь час існування мого саду на Чорній Горі, цей рік був найгіршим через засуху та аномальний урожай абрикос. Продати урожай було неможливо. Дерева ламалися, деякі гілки я обрізала, а з деяких абрикоси обривала і кидала просто на землю. Через це не мала часу вчасно обробити виноград – десь 70% врожаю загинуло. Хурма показувала гарний урожай, але через аномальну спеку, протягом місяця я використала всю воду, приготовлену у басейнах. Дощу не було три місяці і вже у вересні хурма почала скидати великі плоди. Торік я мала десь 600 кг. хурми, а цього року – максимум 250 кг. І то тільки з молодого саду, який посаджений внизу і ми з помічником привозили воду та поливали дерева, щоб не загинули взагалі. Бо там 100 дерев різних сортів, прищепи котрих отримувала від хурмачів з усього світу: із Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Арканзасу, Індіанополісу, Нової Зеландії, Франції, Іспанії… натомість я відправляла їм наші гібридні. Взагалі у мене в колекції близько 40 сортів хурми. Персики я вирубала, а на їх місці посадила хурму. Вирубую і гранати, які не є рентабельними. Маю трохи ківі та десь 20 різних сортів інжиру. Навіть маю інжир з озера Лаго-Комо: прямо там наламала чубуки, принесла додому, укорінила і наступного року вже чекатиму від нього урожай. Посіяла прямо із плодів і турецький. Деякий європейський інжир запилює оса бластофага, котра живе на півдні і вже навіть є в нас на Закарпатті.
– Цьогоріч багато чула від Вас про фісташки. Чи житиме ця смакота на нашій горі?
– Кум моєї племінниці Дієго родом із Сицилії і він мені багато розповідав про фісташки, навіть переслав фотографії саду, розміщеного біля підніжжя гори Етна у місті Бронте. А згодом організував для мене 4 саджанці.
Прижилися тільки дві щеплені. Згодом я зв’язалася з харківськими колегами і вони мені вислали 30 штук малесеньких сіянців по 100 грн., з котрих прижилися 19. Також мені привезли 1 кг. фісташок з Узбекистану. Я поділилася з колегами, ми висіяли і вони дружно зійшли. Наразі маю висаджених 42 саджанці. Фісташкове дерево вважається саванним, любить засуху, дуже повільно росте і дає врожай на 12-15-ий рік. Маю і 30 дерев 12 сортів азіміни.
– Вражає Ваша колекція символу Виноградова – винограду.
– Так, маю десь 170 сортів, 600 кущів. Аби вберегти від шкідників та хвороб, використовую тільки колоїдну сітку. Оброблені нею плоди винограду перед споживанням треба ретельно промити водою, бо сірка гірчить. Також обробляю йодом, марганцівкою, питтєвою содою, перекисом водню. Обприскувати треба щотижня до цвітіння і в період цвітіння. На жаль, цього року не встигла вчасно обробити, тож чимало врожаю пропало на кущах. Прикро, та останні роки лозу почали вражати нові хвороби, які я до тепер не знала. Вирощування винограду стає неможливим без хімії. А, оскільки я вирощую біопродукцію, то швидше вирубаю дерева та кущі, аніж зраджу власним принципам.
– Наталіє Дмитрівно, оскільки Ваш сад є унікальним, родзинкою нашого міста, то й туристи приходять до Вас. З яких країн гостей вражали у 2019-му?
– Цьогоріч приймала тільки закордонних туристів. Були з Литви, Естонії і Латвії, із Швейцарії та Голландії приїжджають члени комуни Лонгомай. Та, окрім туристів, приймаю і волонтерів. Я познайомилася із ужгородськими волонтерами і вони приїжджають до мене вже 3 роки і відповідають за стан дороги на Чорній Горі – лагодять її. Цього літа була туркеня із Ізміра, а також 3 дівчата із Амстердама. Я їм оплачую дорогу, плачу по 200 гривень на день і забезпечую житлом та харчуванням.
Унікальна людина, яка розуміє дерева, вміє їх не тільки бачити, а й чути, відчувати їх біль, коли хворіють і коли страждають через негоду. Для Наталії Дмитрівни, котра за віросповідуванням буддистка, дерева – це біологічна форма життя. І хоч її підопічні люблять дбайливі руки господині, вимагають багато труда, сил, для нашої співрозмовниці Чорна Гора – маленький рай на землі, котра додає їй сил жити, енергії, лікує та надихає. І цей симбіоз напрочуд міцний та нерозривний.
Наталія Кобаль
