Взятися за перо мене спонукала знайома подруга: вона так цікаво розповідала про свого майже 90-річного батька, що мимоволі хотілося познайомитися з цим чоловіком ближче. І яким же було моє здивування, коли на порозі чепурної хати у селі Хижа енергійний дідусь, а це був Іван Михайлович Клопотар, побачивши мене, одразу лукаво посміхнувся і сказав: «А я відчував, що ми з тобою ще зустрінемося». Я не могла пригадати, де ми вже бачилися, та господар, побачивши мою розгубленість, мовив: «Пару років тому я лежав у кардіологічному відділенні райлікарні поряд із твоїм батьком». Моєму здивуванню не було меж, адже мій тато вже сім років тому покинув цей грішний світ, а цей чоловік і досі пам’ятає і його, і мене. Однак моторний дідусь не зважав на мою розгубленість, а прямо сказав: «Ти тоді обіцяла приїхати до мене у село, от я і діждався». Якщо я і обіцяла, то чекати селянину довелося довго. І хто зна, якби не його дочка Катя, чи виконала б я свою обіцянку. А так – ніби й дане слово дотримала.
Він народився у багатодітній родині у Хижі. В сім’ї виростало восьмеро дітей. Перша дружина тата померла при пологах, він одружився вдруге. Прожив дуже складане життя. Під час Першої світової війни був на фронті, отримав поранення, його відпустили додому. Ходив до школи, йому видали атестат, але яка то була наука – просто вмів писати, розмовляв і румунською, і мадярською мовами. Помер нянько, коли Івану було п’ять рочків. Може б ще і жив, але сусід косив на груні траву, татко пішов подивитися, посковзнувся і впав на камінь. За життя дуже любив еперки (шовковицю), син постійно рвав йому цю смакоту і насипав повні жмені. Змалечку лазив по деревах, перелізав через колючі сітки, ніколи нічого не боявся. Мамка захворіла, коли Івану йшов 13-ий. Сам доктор Сіладі з Севлюша ходив до неї, але врятувати не вдалося.
У школі, каже, вчився непогано, бо коли мав 12 років, то вчили їх мадярські левенти, а вони лінивих учнів дуже били, то мусів вчитися добре. Вже у 14 років Івану люди довірили стерегти овець. І сіяв, і копав, бо ж дома мали 20 гектарів землі під хащею, вівці її гноїли, як і поле з кукурудзою – качани були величезні.
Не стерлися з пам’яті ті часи, коли в село зайшли мадяри. Неподалік Хижі було стрільбище, сільські діти дуже боялися, бо їх волочили дивитися, як стріляють. Зате потім вони охоче спостерігали за січовими стрільцями, які жили на горі у хащах разом із Шухевичем – саме звідси той пішов на Трускавець і Борислав. Із його рідної Хижі у січовики подалося до 40 чоловік – багатьох постріляли мадяри, дехто тікав хащами. Дітлахи ходили їх стежками, шукаючи покидану зброю.
А потім село зайняли руські. У 1946 році тих підлітків, які не пішли добровольцями в армію, силою відправляли в ФЗУ – фабрично-заводські училища, а хто не хотів – відсилали в тюрми. Та його залишили – тодішній секретар райкому партії Зеленяк постарався, щоб його і сестру взяли на роботу на маслозавод у Севлюші. А в 1949 році Івана призвали в армію – аж у Забайкальський військовий округ, що за 20 тисяч кілометрів від рідної Хижі, у автомобільні війська – доти він встиг закінчити автошколу у Вилку, здобути професію водія. І досі пам’ятає: 32 вагони новобранців тоді відправили у Забайкалля, а ще скільки у Магадан. Доручили йому тяжкі машини, подібні до нинішніх фур, перевозили на них усе, що тільки було потрібне госпчастині полка. Їздили по річці Лєна, й досі пригадує всі міста, в яких довелося побувати – Іркутськ, Улан-Уде, Чита, Перм (тут працював кілька років)…
У рідну Хижу повернувся у 1952-му. Одразу пішов у райвійськкомат, став на облік. Вертався додому через Королево побіля шахтоуправління. А там чоловіки саме тягали машину – ніяк не заводилася. Поспостерігав трішки, попридивлявся, а тоді підійшов і взявся допомогти. Потикав пальцями у різні провода, перевірив свічі загорання, сів за кермо. Навіть сам не сподівався, що мотор заведеться. «Ходи до нас на роботу, дамо тобі нову машину»,– пообіцяв один із начальників. Але він пішов на бентонітовий завод у Горбках, а відтак став шоферити на старій машині спочатку у колгоспі, а потім у радгоспі. Збіг час, юнак одружився на дівчині, яка приїхала на Закарпаття із Дніпропетровської області і за направленням потрапила в угорськомовне село Шаланки, а коли познайомилася з Іваном, то перевелася вчителювати у його рідне село. Здібного першого в селі шофера запрошували на іншу роботу, але він не залишив молоду дружину, та на той час їм уже й виділили ділянку під забудову власної хати. Яка то була краса, їх рідний радгосп! У чоловіка й досі болить душа за рясними радгоспними садами, за доглянутими виноградниками – сьогодні все це понищено, розграбовано, земля пустує.
Ми мали довго часу, про що лише не говорили в той день. Іван Михайлович запросив мене до своєї великої літньої кухні, де в нього і радіо, і телевізор. Та хіба можна без них? У свої ледь не 90 літ він щодня уважно передивляє всі новини, сперечається з окремими виступаючими: вони говорять собі, а я — собі. Питаю, за кого збирається голосувати на наступних виборах. Чесно зізнається: ще не вирішив. Бо Ляшко, каже, олігарха Ахметова підтримує, але ж як файно говорить, може за нього і проголосує. А Порошенка не любить, бо саме при ньому всі багатії стали ще багатшими. Переймається тим, що ніхто з керівників держави не дослухається до голосу народу проти підняття цін на газ. Вірить, що російський народ скоро змете Путіна, бо вже й так заганяють його у тупик. Вкрай невдоволений підняттям пенсійного віку, адже на Далекому Сході тривалість життя чоловіків ледве сягає 60 років. Не може зрозуміти, чого поскорочували залізничну поліцію – он скільки ЧП трапляється на поїздах. Дивується, навіщо співочому ректору Поплавському аж 12 тисяч гектарів землі? Пересаджав би, каже, вгодовані нинішні харі за те, що так збиткуються над пенсіонерами, вже навіть поштові відділення в селах скорочують, а як же будуть доставляти сюди газети і пенсії? Та й справжніх українців при владі, за його словами, немає, то все єврейські морди (він довго перелічує прізвища тих, хто змінив єврейські прізвища на українські, але справжнім українцем так і не став). Любить грати у спортлото – син, з яким мешкає разом, у лотерею виграв телевізор, батько також захоплюється цим, вже внучкам купує квитки. Колись давно, ще в армії, і сам щось вигравав. Та для нього головне не виграш, а сам азарт.
У його житті було багато цікавих моментів, що запам’яталися надовго. Пригадує, як возив колишнього коменданта Берліна Зінченка, як згодом довелося залишити машину, бо різко став падати зір, і він почав бригадирувати у радгоспі. Це було в ті часи, коли закарпатськими Героями соцпраці гордився весь тодішній радянський союз. Імена Ганни Ладані та Юрія Пітри знали далеко за межами України. І саме у ті часи йому довелося у Великих Лучках зустрітися з тодішнім першим секретарем ЦК компартії України Микитою Хрущовим – він особисто навідувався до кукурудзоводів-рекордсменів. Велика свита його супроводжувала, а він підійшов до шофера Клопотаря і по-господарськи так спитав: як гадаєш, що буде з лисими закарпатськими горами? Чоловік не гозгубився, мовив: ліси, виноградники і сади треба садити. Не знав тоді, що життя припіднесе йому ще один сюрприз: у 1976 році його призначили лісником – кругом Королева на той час росли буйні ліси. А в них завелися дикі кабани, що безжально нищили і сади, і виноградники. Та й люди нещадно вирубували ліси на опалення – не міг з ними заїдатися, залишив роботу. Свій 70-річний ювілей святкував на Чернігівщині, в ті роки ще працював, мав достатньо сил. Знає багатьох артистів, пісні, які вони виконують. І мене заставив почервоніти – я ніяк не могла пригадати, хто з відомих артистів виконував пісню «Я жизнь отдам за ночь с тобой» (не допомогла навіть підказка, що помер у Франції). Ще пригадав випадок, як у нього дуже боліла нога, ліг у травматологічне відділення. Один з лікарів порадив негайно різати її, другий підійшов і тихенько прошепотів: ні в якому разі не роби операцію. Обоє, каже дідусь, і досі працюють у лікарні. А я і донині ходжу на своїх обох. Тривожить старенького той факт, що майже за 40 років трудового стажу заробив у держави всього 1600 гривень пенсії. А може, каже, так мало бути, щоб мені її не підняли. Бо он сусідці пенсію збільшили набагато, так вона з радості через два місяці померла. А я живу. І ще пригадав такий випадок. Косив якось вдень дома траву (косу тримає міцно в руках і досі), а тут навідалися два чужинці і до нього: діду, давай 270 доларів, які в тебе є (і звідки дізналися?). Та дід не розгубився – як замахнувся на злодіїв косою – враз повтікали. Нашу зустріч ми закінчили за щедро накритим святковим столом. Дід Іван охоче випив з нами пару рюмок коньячку, мабуть, угледів мою реакцію, бо сказав: п’яниць не люблю, сам можу випити, але до розуму. А не любить тому, що в його роду багато хто зловживав міцними напоями. А сам, каже, всього один раз був п’яним. То було під час служби в Читі, сніги випали двометрові, він їхав на лісовозі і збився із дороги. Везли тоді масло, солодощі і 70 ящиків горілки, перекинулися, залишилося три. Шофера затримала міліція, пішком відправила у відділок, там розпитали, звідки він і куди їде. А коли почули, що він із Закарпаття, то дуже дивувалися – про такий край і не чули. І лише один офіцер виявився уродженцем Станіслава, отож, ледь не земляк, з радості тоді йому, змерзлому, вперше налили коньяк…
Ми прощалися під звуки церковних дзвонів – у Хижі в той день було храмове свято. Жвавий дідусь проводжав мене до воріт і ніби жартома сказав: ми ще не про все поговорили, отже, зустрінемося знову. Я дуже хочу, щоб наша наступна зустріч відбулася раніше, аніж перша…
Мальвіна САВИНЕЦЬ
