Традиційно кожної відпустки я їжджу «відпочивати» кудись на заробітки. Так і цього року мені підвернулась можливість підзаробити в сусідній Угорщині на зборі яблук. Зв’язались по телефону з бригадиркою із Сасова, котра розповіла про порядок нашого працевлаштування. Через певний час мені зателефонували з Угорщини і назвали дату, коли маємо поїхати до Матесалки, щоб зареєструватись на місцевій біржі праці. Процедура проходила шляхом «живої» черги, але, як не дивно, досить швидкою. Тож ми всі отримали дозвіл офіційно працювати в Угорщині терміном на два роки. Але наші роботодавці цього документа нам не видали на руки, мовляв, маємо працювати тільки на них, адже вони нам організували поїздку і допомагають працевлаштуватися за свої кошти.
Через два тижні нас повідомили, що маємо приїжджати на роботу. На кордоні українську бригаду чекали два автобуси, які доставили всіх до місця призначення. Всі сподівання, що проживатимемо у якомусь селі, вмить розвіялися, коли ми побачили величезний сад зо 100 гектарів, а навколо поле. До найближчого населеного пункту було більше двох кілометрів. Але ж ми приїхали працювати, тому не дуже цим і переймалися.
Сад був огороджений колючим дротом, а зверху накритий сіткою, мабуть, щоб град не побив або птахи не наробили лиха. Яблуні тут росли заввишки 2,5-3 метрів і були щільно посаджені. У саду достигали близько 10 різних сортів яблук і були такі гарні – одне до одного.
Умови проживання в нас були досить пристойні: кімнати з ліжками і шафами, гаряча і холодна вода, газ, холодильник тощо. Кожного ранку ми йшли на роботу і щоразу проходили пропускний контроль. На заробітки приїхали люди різного віку – від молоді і до пенсіонерів, яким навіть було вже за 70. Не дивлячись на свій вік, вони трудилися на рівні з усіма, а то й краще. Працювали ми по 10 годин без вихідних (якщо хочеш більше заробити, то й до ночі). Обід тривав лише 20 хвилин і безпосередньо між рядів.
Треба сказати, що яблук вродило цьогоріч дуже багато. Кожне яблучко, немов намальоване. Але для цього, за словами угорців, вони з весни неодноразово обробляли їх хімічними препаратами. Тож і не дивно, що смак у яблук був, якийсь дивний.
Щодня ми важко працювали, носили повні відра до величезного контейнера, тягали за собою драбини. За цілий день так набігаєшся, а ще нас постійно перевіряли. Увечері ж треба помитися, випрати одяг та зготувати собі якусь їжу.
Поряд із нами працювали місцеві жителі, умови праці котрих кардинально відрізнялися – обід тривав годину, а також були перерви для відпочинку, а закінчували роботу вони раніше, ніж ми. Крім цього, їм щодня видавали гроші, а по понеділках вони взагалі не працювали. Якщо ж іде дощ, то їх і близько не побачиш у саду, тай наступного дня не приходили, мовляв, мокро. А ми, як кажуть, «пахали» і спеку, і в дощ, аби заробити якусь копійчину. Адже, якщо будеш байдикувати, додому повернешся ні з чим.
Отак надивишся на таку несправедливість та й подумаєш, що ті копійки не вартують потраченого здоров’я, нервів, недоїдання та недосипання. Тож, перш ніж кудись їхати у світи, раджу краще не поспішати, а ретельніше вибирати собі роботу, де пропонують достойні умови праці.
Іван КОЗАК,
наш громадський кореспондент
