Василь та Клара Тіводори у парі проживають вже 45 років. Окрім спільного обійстя, сина, дочки і 5 внуків, у них ще й одне захоплення на двох – гра у шашки. Василь Антонович завжди виділяється з натовпу стилем свого вбрання, адже штани, майка, ба, навіть капелюх вдягає «фірмового» окрасу – у чорно-білу шашкову кліточку. Це є свідченням того, що й дійсно кандидат у майстри спорту напрочуд відданий улюбленій справі. А кохана дружина підтримує його у всьому, допомагає, надихає.
– Шашки я граю з дитинства, як тільки вперше спробував, одразу полюбив цю гру. В армії служив в Угорщині, був там перекладачем (володію українською, угорською та російською мовами) і мав багато вільного часу, тож грав у шашки з товаришами. Було легко від них вигравати доти, доки, як то кажуть, не найшла каса на камінь. Приїхав до нас один медик – лейтенант з Харкова, який був майстром спорту по шашках. Жодну партію від нього я не міг виграти і не розумів: у чому тут справа? А він і каже: «Прийдіть до мене додому і я Вам покажу щось». Тоді в нього я вперше побачив, що є спеціальна література – посібники з гри у шашки. Виявляється, це гра професійна, а не аматорська, як я вважав до тепер. Хоч насправді шашки відносяться до найпростіших видів спорту, та все ж їх необхідно не лише любити, а й вивчати. Треба вміти будувати стратегію, знати атакувати, розуміти, що таке опозиція… Я ту книжку прочитав і став грати з ним на рівні. Повернувшись додому, влаштувався на роботу на швейну фабрику «Гроно» розкрійником, де працював мій батько, потім я протягом 40-ка років, а відтак і мій син. А там такі заядлі шашісти – завжди в перерві грали. Я спочатку збоку спостерігав, а відтак попросився з ними грати. Коли почав вигравати у суперників, котрих тут називали «асами», здивувалися: «Як це можливо?». Почувши про мої перемоги, запропонували дітей вчити грати у шашки. Проте, працюючи позмінно, не міг приділяти цій справи належну кількість часу. Згуртував діток біля себе разом з Ярославом Лисишиним лише після виходу на пенсію. Долучився до цієї справи і Євгеній Ярина, котрий підтримував нас матеріально, – розповідає Василь Антонович. – Я роздрукував для своїх учнів брошури-посібники для вивчення гри у шашки. Дуже люблю дітей, котрі питають, адже вони хочуть навчитися грати правильно. А якщо ще й не бояться вступати у гру з сильнішим суперником, тоді вони, безперечно, мають стимул стати лідером. У шашках в жодному разі не можна розслаблятися і треба бути впевненим у своїх силах. Існує золоте правило: «Самовпевненість у шашках – ворог №1». У нас було багато талановитих, перспективних хлопців та дівчат. До першорозрядника досягали Іштван та Себастьян Мікловші, Ростислав Білак, Василь Антолик, Анжеліка Ціп та ряд інших. Вагому матеріальну підтримку надавали декотрі батьки. Проте, на жаль, коли нема матеріальної підтримки, все відмирає. Дуже хочеться, аби влада міста та району звернула на нас увагу, адже шашки та шахи не менш перспективні спортивні ігри, аніж футбол. Різниця лише в тому, що розвивають вони не тіло, а мозок, бо змушують думати, вибираючи траєкторію гри. Гра у шашки вважається однією із найпростіших, проте вимагає математичного складу розуму. Хто полюбить шашки і починає грати професійно – то любов на все життя. Це як наркотик, затягує. Нема такого дня, аби я не зіграв 10-15 партій через Інтернет. А раніше коли де у місті гуртувалися і грали, ба, навіть у парку на лавочці. Люди підтягувалися і всі хотіли навчитися грати професійно, аби виграти у мене. Таким чином у нас сформувалася сильна команда із п’яти чоловік: окрім мене це Ярослав Лисишин, Мирослав Коцур, Михайло Яцканич і Юрій Тегза. І коли я запропонував взяти участь у обласному чемпіонаті, наша п’ятірка виграла перше місце.
Шашки – це командна гра. Обов’язково у команді має бути одна жінка, інакше – мінус очко, а потім спробуй наздогнати. Тож, аби не втрачати шанс на перемогу, Василь Тіводор долучив до гри дружину Клару. Зараз у них на двох близько 70-ти призових місць на різних змаганнях.
– Працювала я у Виноградові на пошті – спочатку телефоністом, а відтак – телеграфістом. Маємо двох дітей – сина і дочку, які подарували нам аж 5 онуків. Тож найчастіше доводиться з ними няньчитися. Тому в індивідуальних змаганнях я не беру участь, лише в командних. Та все ж маю певні досягнення, входжу у десятку кращих жінок-шішісток області. У шашки я грала тільки у школі. А коли чоловік запропонував йти з ним на змагання, довелося згадувати дитячі роки. Чоловік, що не знала, навчив, підказав. Завжди уважно спостерігаю за його тактикою гри. Намагаюся принагідно їздити з ним на всі змагання. Особливо, коли їздить з дітьми, за ними треба доглядати, а коли, розгубляться чи терплять поразку – втішати, підтримувати. З дітьми треба бути досить тонким психологом, – розповідає Клара Олександрівна, якій доводиться проявляти свою жіночу мудрість та витримку і вдома. Адже Василь Антонович каже, що коли він готується до змагань, тиждень-два його краще не турбувати, аби добре обдумав тактику гри, проробив усі можливі варіанти, усі ходи. Бо ж під час змагань, коли час вимірюється секундами, взагалі немає можливості думати, треба діяти блискавично і влучно…
Із собою подружжя Тіводор принесло чималу папку нагород: кубки, медалі і численні грамоти за перші три місця у різних обласних змаганнях – їх скарби, здобуті розумом. Це – спільні надбання, як і життя одне на двох. Тож хай щастить тандему шашкістів Василю Антоновичу та Кларі Олександрівні здобувати нові спортивні вершини, як у власних надбаннях, так і у вихованні підростаючого інтелектуально-розвиненого покоління.
Наталія Кобаль
