Недавно наша газета публікувала матеріал про контрактну службу крізь призму військовослужбовця-контрактника. Цікаво, а яким є її бачення під кутом зору матері контрактника? Тому ми й запросили до розмови матір солдата-контрактника.
– Ось уже три місяці мій син Степан служить на контрактній службі, нині його підрозділ дислокується в Авдіївці, – розповідала жителька Олешника Надія Михайлівна Густа. – Службі передувало навчання у Львові, в «учебці».Там він удосконалював основи військової справи, і йому це дуже подобалося. Ким він там, в зоні АТО, служить наразі та які завдання виконує – не знаю, про це він свідомо не говорить, коли ми спілкуємося з ним телефоном. Зрештою, знаючи його характер, я переконана, що правду, якою б вона не була, він приховає від мене, аби не тривожити й не додавати мені хвилювань. Тому відразу ж і попередив: «Мамо, не питай про службу, просто потрібно вірити – все буде добре».
19 вересня Степану виповнилося 27 років. Він – старший син у подружжя Густів. Тричі намагався підписати контракт на контрактну службу, тричі мати вмовляла його відмовитися від цього рішення. «Мамо, я хочу служити», – рішуче казав. «Але ж, синку, це не армія, а війна», – умовляла Надія Михайлівна. Двічі їй вдалося відвернути Степана від контрактної служби, а в третій раз своє вольове рішення він усе-таки реалізував. Спершу його словам про те, що він уже контрактник, мати не повірила – гадала, мовляв, жартує. Переконалася, коли побачила цілий пакет документів із написом «Збройні сили України».
Закінчивши Олешницьку школу, Степан працював на виробництві блоків. Відтак хотів влаштуватися на роботу на одному з підприємств міста, але такої заробітної плати, яку отримує військовослужбовець-контрактник – 7000 гривень там не заробиш. Про умови проходження контрактної служби він дізнався у Виноградівському райвійськкоматі.
Степан ще холостякує, а його молодший брат Михайло вже одружений, молоде подружжя чекає на поповнення в сім’ї. «Синку, коли закінчиться твій термін контракту, тобі буде 30 років, – пробувала переконати Степана мати. – А ти все ще не одружений». «Зате, мамо, якщо, не дай, Боже, щось зі мною трапиться – ніхто не сумуватиме, тільки ти. А від своєї долі не втечеш: якщо має щось статися, то це може статися й тут, удома. Але ж і там, у зоні АТО, хтось мусить служити, захищати Україну, відстоювати її територіальну цілісність, боротися за мирне небо над нашою країною. Краще вже я, молодий, піду, ніж батько в свої 55 років».
Із сумом Надія Михайлівна розповідала про те, що на одного помічника по господарству в родині поменшало. Адже Степан, такий працьовитий і беручкий до роботи, нині служить в Авдіївці. А серце матері не знає спокою. Щодня і вранці, і ввечері вона з нетерпінням чекає на теленовини і просто-таки завмирає, зачувши слово «Авдіївка». Хвилюється, коли чує, що в зоні АТО гатять, що тривають обстріли й ситуація там неспокійна. Тому повсякчас молиться за сина, бо всім серцем вірить, що материнська молитва вбереже її сина від ворожої кулі, від поранення чи загибелі. Тішиться, що там, на передовій, оберегами для нього слугують освячений хрестик та іконка, яку він поставив у свій військовий квиток. Тому й заспокоює себе: «Гатять, але не там, де служить мій син».
Спілкуючись із матір’ю, Степан каже, що годують бійців добре, а на столі завжди ще й солодощі є (волонтери дбають, аби підсолодити життя військових у зоні АТО). Розповідає, що місцеве населення всіляко підтримує наших військовослужбовців. Іще він, буває, каже, що анітрохи не шкодує, що став контрактником, бо й заробітну плату одержує високу, і харчування хороше, ще й задоволення від військової служби отримує. Ось тільки за родиною сумує. А мати по праву може гордитися своїм сином – рішучим, вольовим, сміливим та цілеспрямованим. Бо він боронить Україну.
Ганна КОБАЛЬ
