Осінній призов триває. Призовна кампанія в розпалі. Лави Збройних сил України приймають молоде поповнення. Хтось із юнаків із честю та справжньою чоловічою гідністю йде на строкову службу, а деякі з пересторогою намагаються ухилитися від неї, так би мовити, «відкосити», безпідставно хвилюючись, що, мовляв, «а раптом відправлять в АТО»? Аби розвіяти такі побоювання та пролляти світло на строкову службу, ми запросили до розмови солдата-строковика, звільненого в запас з лав Збройних сил України, виноградівця Миколу КОГУТА, який нещодавно повернувся додому. Отож, слово – «дембелю», котрий відверто розповів про свою службу та погляди на неї зблизька:
– В 2009 році я закінчив 11-ий клас Виноградівської ЗОШ №1. Відтак працював на будівництві, проводив євроремонти. А далі, коли мені виповнилося 20 років, настав час йти на строкову службу до лав Збройних сил України. Я ж дійсно мав нестримне бажання служити в армії – з рішучим настроєм сам ходив до райвійськкомату й просив повістку. З часом хотів навіть, аби мене добровольцем відправили в зону АТО, добивався цього за всю свою строкову службу, писав багато рапортів. Знаючи про це моє бажання, мати плакала (батька вже немає серед живих) і я ледве її вмовив змиритися з моїм рішенням. Але на той час мене, як солдата-строковика, в зону АТО не відправляли, сказали, що можу піти туди на службу тільки після демобілізації, підписавши контракт на контрактну службу. Отож, хлопці-призовники, які побоюються відправлення в зону проведення бойових дій, про це можуть не хвилюватися. А щодо мене, то так, я також спершу відчував страх перед невідомістю – що на мене там чекає? Але з часом ці побоювання розвіялися і я зрозумів: нічого страшного в строковій службі немає. Служили в армії наші батьки та діди. На мою думку, кожен справжній чоловік повинен пройти строкову службу. І я цілком згоден із тим, що армія – це школа життя. Вона загартувала мене морально, духовно та фізично. І нині, пройшовши цю армійську школу, мені легше йти по життю. Я ніби став на голову вищим. До розуміння багатьох речей ти приходиш саме там. І легше знаходиш вихід з будь-якої складної ситуації. Ти розглядаєш не 1-2 варіанти, а, умовно кажучи, сотні. І з-поміж них шукаєш найоптимальніший не тільки для себе, а й для товаришів по службі.
Початковий військовий вишкіл (так званий курс молодого бійця) я спершу пройшов в «учебці» в Полтаві, в частині зв’язківців. Подальшу службу проходив у Миколаєві, у військовій частині А 1080, в 145-му окремому ремонтно-відновлювальному полку. Завдання, які виконували ми, солдати-строковики – це в основному ремонт військової техніки із зони АТО. Масштабні ремонтні роботи проводили на полігоні Широкий Лан. Працювали над відновленням БТРів, танків та іншої військової техніки, яка є на озброєнні Збройних сил України та використовується в зоні АТО і вийшла з ладу внаслідок проведення бойових дій. Іноді були навіть такі одиниці техніки, які зазнали настільки потужних масованих обстрілів противника, що не підлягали ремонту.
Я відслужив у строковій службі 18 місяців, але цей час пролетів так швидко, що й незчувся, коли настала демобілізація. До життя за військовим розпорядком денним та новим укладом життя теж звикав недовго: підйом, зарядка, сніданок, а далі працюєш, виконуючи ті чи інші завдання. Вистачало часу й на фізичну підготовку – в середу та в суботу ми мали можливість займатися нею, зокрема, вивчаючи прийоми рукопашного бою та самозахисту. Ці заняття подобалися і мені, і моїм товаришам по службі. Адже кожен із нас усвідомлював, що для чоловіків це важливо і потрібно.
Можливо, призовники спитали б мене: «Чи важко нині служити в армії?» Якщо чесно, то відповім відверто – спершу нелегко (можливо, перші три місяці), поки не звикнеш до нового укладу життя й не усвідомиш достеменно, де ти і що маєш робити? А з часом усе стає на свої місця й стає простіше жити, ніж на «гражданці». Адже в армії ти принаймні знаєш, що потрібно робити і чого від тебе вимагають.
Щодо так званої «дідівщини», то такого в нас не було. Натомість траплялися випадки з «мажориками», які хизувалися своїми впливовими батьками. Таких там ставлять на місце, пояснюючи, що в армії всі рівні. А загалом, служити можна, і «дідівщини» не варто боятися. Якщо ти нормально служиш, то й ставлення до тебе нормальне.
Як і кожен чоловік, який відслужив строкову службу, я маю безліч спогадів та вражень. Незабутніми залишаться для мене веселі армійські приколи, пісні під гітару, дружній колектив армійських товаришів, в якому «один за всіх і всі за одного», а також «живі анекдоти», які трапляються з тими молодими солдатами, які тільки-но прийшли на службу і ще не знають, що і як робити. Тож, на мою думку, в армії цікаво та весело. Звідти ти повертаєшся по-армійськи вишколеним, вихованим і дисциплінованим. Тобто, йти на строкову службу треба – вона того вартує.
Нині ж, коли на Сході України така неспокійна ситуація й триває антитерористична операція, я вважаю, що юнакам та чоловікам надзвичайно важливо служити в армії. Чому там, у зоні АТО, хтось повинен ризикувати своїм життям і здоров’ям під кулями і снарядами, а хтось тут, на «гражданці», може весело й ледарюючи жити за рахунок тата й мами? Адже бійці на передовій служать за мирне небо над усіма нами, за територіальну цілісність нашої України.
Так, я військовослужбовець, звільнений у запас з лав ЗСУ і в разі необхідності (приміром, ротації) свідомо можу відправитися в АТО. Адже гідний військовий вишкіл мною вже пройдено.
Ганна КОБАЛЬ
