Він ще зовсім молодий. Гордо тримає армійську осанку і сором’язливо ховає очі, неохоче розповідаючи про себе. У свої 23 роки він вже дивився смерті у вічі, тримав на руках тіла вбитих побратимів і з болем у серці співчував їх матерям, сестрам, дружинам та коханим… Пригадую, вперше познайомилась із сержантом Юрієм Олійником у грудні 2014 року під час зустрічі наших славних захисників, котрі повернулися із зони АТО. Їх відправили першим ешелоном і привезли додому після сумнозвісного Луганського аеропорту. Юрій Миколайович тоді ніжно пригортав до серця кохану дівчину Юліану, яка наразі є його дружиною і матір’ю 9-місячного синочка Дмитра.
– Родом я з села Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Та з п’ятого класу живу у Виноградові, куди ми переїхали всією сім’єю, позаяк батька-військового сюди направили служити. Тут навчався у міській ЗОШ №8, у Хустській філії Київського університету «Україна» здобув вищу освіту за спеціальністю «правознавство» заочно, бо одразу після першого курсу підписав контракт у Виноградівській 128-ої ОГПБр. Та тоді, 5 років тому ніхто б не міг подумати, що на мирних землях України вишикуються танки, а поля будуть сіяти не пшеницею, а вбивчими військовими снарядами різного калібру… Коли у 2014 році почалася неоголошена війна, ми прибули в Луганську область село Леніне Білоріченського району. Виїжджали в Луганський аеропорт, збирали 300-их та 200-их із нашої 128-ій бригади, 80-ої бригади, добровольчих батальйонів і відвозили їх у безпечне місце. Страшно було дивитися на скривавлені від поранень та обпалені снарядами тіла молодих людей. Певне, вони ще довго будуть мені снитися… Через місяць, коли сепаратисти вже почали відбивати аеропорт, нам дали команду відійти в смт. Родаково, де ми мали зміцнити свої позиції і прикривати відхід наших хлопців з аеропорту, самі ж йшли замикаючими. Отут нас і почали прямою наводкою крити «градами». У день російської артилерії 120 мін до нас прилетіло від сепаратистів. Відтак, наша тактична рота попрямувала в станицю Луганську. Там були постійні піхотні обстріли, артилерія гатила по нас безперестанку, – із сумом в очах розповідає сержант, і тішиться. – На щастя, саме в нашій роті було найменше втрат. Пощастило нам і з військовим лікарем – наш Василь Стрижак надавав всім кваліфіковану допомогу, чим врятував не одне життя. Пригадую, як в одного хлопця з Мукачева, що мав серйозні поранення, по дорозі в шпиталь зупинилось серце, наш начмед зробив йому масаж, чим і повернув до життя. Слава Богу, хлопець вижив і все з ним тепер добре. Поранених ми відвозили у табір, що розташовувався в с. Тепле (неподалік від Щастя), а вже звідти їх переправляли у шпиталь.
– Багато людей повиїжджали із обпалених війною населених пунктів. Ті, хто залишився, хоч і жили в уцілілих будинках, та без світла, газу, питної води. Магазини працювали, та різноманіття товару не було. Ми продуктами були забезпечені добре, бо, окрім військових пайків, багато чого мали від волонтерів. І коли їхали в с. Леніне, нам волонтери завантажили цілий причіп різних продуктів харчування. – продовжує свою розповідь солдат. – Я був на посаді сапера – встановлював сигнальні розтяжки та керовані мінні поля. Одного разу, після тривалих обстрілів «градами», один снаряд, що впав неподалік житлового двоповерхового будинку, не розірвався. Мирне населення покликало нас. У себе на блокпосту ми набирали глину в мішки, завозили в населений пункт та обкладали ними ракету і так її підірвали. І подібні випадки були непоодинокими, коли місцеві мешканці виявляли не підірвані снаряди. Люди підходили і скаржилися, що в них нема ані медикаментів, ані продуктів харчування. Тож ми їм відвезли все, що мали самі, навіть питну воду. Діти приходили до нас і ми в їдальні їх годували, роздавали надіслані волонтерами солодощі.
Наразі Юрій вдома і разом з мамою Мар’яною Юріївною, яка працює в магазині «Вишиваночка» і сама «народжує» на полотні чудові картини з бісеру та молодшим братом-студентом УжНУ Олександром хвилюються за батька – полковника Олександра Байдака, котрий на Донбасі перебуває з першого дня оголошення антитерористичної операції. У 2014-му навіть отримав поранення та, на щастя, вижив. Додому приїжджає тільки на свята. Юрій щиро вірить, що скоро настане мир і вони з батьком і зі своїм синочком Дмитриком, як колись, знову поїдуть на рибалку, тішитимуться ніжним плесом води і радітимуть гарному улову.
Наталія Кобаль
