Андрія Любку знаю ще з підліткового віку. Був непосида. Жвавий, худорлявий, рухливий. Середнього росту. Виділявся з гурту своїх ровесників інтелектом, ерудицією. Багато читав. Цікавився всіма новинками і надходженнями, якими поповнювалася шкільна бібліотека. Про нього вчителі казали, що в хлопчини тямуща голова, світлий розум. Має потяг до різнобічних знань. Цікавиться історією рідного краю. Має нахил до творчого викладу матеріалу, гарно пише твори. Словом, здібний школяр, кращий серед однокласників у випускному класі.
Після випускного у Виноградові, успішно навчався в Мукачівському військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Студентські роки провів в обласному центрі. Тут зблизився і потоваришував з журналістом і літератором Олександром Гаврошем. У 2009-у закінчив український філфак Ужгородського Національного університету. І головою поринув у літературну творчість. Став відомим сучасним письменником, романістом, поетом, перекладачем, есеїстом. Членом Українського ПЕН-клубу, лауреатом численних літературних премій «Дебют», «Київські лаври», фонду Ковалевих, імені Юрія Шевельова… Його книги швидко зникали з прилавків магазинів. Ними зачитувалися молоді і літні, які відводили їм належні місця в своїх приватних бібліотеках. Кращу з-поміж них виділити було важко, кожна була захоплюючою і цікавою по-своєму. Лише очима пробіжімо по назвах: «Спати з жінками», «Саудаде», «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан», «Щось зі мною не так», «У пошуках варварів», «Карбід», «Кімната для печалі», «Малий український роман», електронний варіант книги «Кілер. Збірки історій», «8 місяців шизофренії», «40 баксів плюс чайові»… Дуже щирі, переконливо правдиві і вражаюче зворушливі, перекладені понад 10 мовами світу (англійською, німецькою, китайською, турецькою, португальською, польською, румунською македонською, сербською, чеською, словацькою, шведською, литовською).
Був учасником поетичних фестивалів в Берліні, Ріо-де-Жанейро, Празі, Вільнюсі, Стокгольмі, Амстердамі, Белграді, Варшаві, Інсбруку, Подгориці, Львові, Дармштадті, Києві… Свої знання поглибив і розширив, освоївши балканістику у Варшавському університеті (2014). Став членом комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, за волонтерство протягом повномасштабного вторгнення уже передав для потреб ЗСУ понад 338 автомобілів, удостоєний медалями Головнокомандувача ЗСУ та Міністра Оборони України. Став директором Інституту Центральноєвропейської Стратегії (ICES). 2013-го року увійшов до списку «100 лідерів України», що підтвердило видання «Українська Правда». Став володарем відзнаки Aspen Institute Kyiv «За приклад ціннісно орієнтовного лідерства».
І ось два тижні тому, від Польського інституту в Києві, Андрій ЛЮБКА, як лауреат престижної премії імені Джозефа Конрада Коженьовського отримав значну грошову премію. За неї він одразу придбав 331-й автомобіль для української армії – повнопривідний дизельний пікап «FORD RANGER», який доставив на передову…
Знаємо чиї ми діти і якого роду
Уявіть собі людину, яка до 24-го лютого 2022-го була абсолютно цивільною. Але початок широкомасштабного вторгнення повністю змінив стиль її життя. І вона відірвалася від родини й дому, кола свого спілкування і укладу життя, відсунула в невідомість свої плани на майбутнє, одягла форму, аби злитися з природою і служити єдиній спільній і загальній меті зупинити наступи ворога і з мирного Ужгорода на фронтовий Донбас чи інші відповідальні військові напрями, як волонтер, доставляти необхідні військовим автомобілі.
Якщо в мирні часи Андрій їздив на автівці на рибалку чи на відпочинок з родиною і подорожуючи намотав до 200 тисяч кілометрів за 10 років за кермом, не вникаючи, що в ній під капотом, який двигун, чи рамна вона, які може мати неполадки і скільки кінських сил (це справа механіків, хай нею і займаються, коли в цьому виникне потреба), то війна змусила його досконало вивчити різницю у будові та в принципі роботи дизельних і бензинових двигунів. Андрій навчився перевіряти роботу форсунок, справність самого повного приводу. Зростала кількість автівок для Збройних Сил, розширювались і його знання про поглиблені типові та структурні вади певних моделей: мерседеси з роками підгнивають; у мітсубісі 1.200 – закипають радіатори; у нісан навара – вразливе місце – кардан. Тачку для фронту краще вибирати з двигуном, що має об’єм 2,4 або 2,5, послужить довше, аніж в 1,9 куба. У польових умовах механічна коробка передач виправдовується краще ніж автомат. Вона більш функціональна, довговічніша і дешевша в ремонті. І ремені в машині можуть свистіти «на холодну», а невдовзі сам по собі цей свист зникає… Навчився волонтер Любка за відтінком кольору диму з вихлопної труби виявляти і розрізняти потенційні поломки автомобіля. Зайнявшись прозорим постачанням автівок для підрозділів на передньому краю фронту, наш земляк відчув себе корисним і потрібним: ці машини вивозили поранених з-під обстрілів, на бойові позиції своєчасно доставляли вкрай необхідні бійцям їжу, боєприпаси, одяг, допомагали в наступі…
Так визрівала, в нього його нова книжка «Війна з тильного боку». Це – проза про сучасну сувору війну, її панорамну картину – фронт, битви і втрати, це – про життя наших оборонців, щоденний їхній побут, рутину, реалії, що народжуються з тильного боку війни, але мають цілком пряме відношення до сучасних подій і життя в Україні. 280-т сторінкове видання побачило світ накладом 5 тисяч примірників. Надруковане за сприяння Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, у видавництві «Меридіан Черновіц» в популярній серії «Книги-ХХІ» в грудні 2023-го та січні 2024-го. У художньому оформленні цього нового видання та на її вдалій обкладинці використані рідкісні світлини з особистого архіву Андрія Любки.
Знайшлися теплі слова подяки віденському Institut für die Wissenschaften vom Menschen (програма Documenting Ukraine), PEN Ukraine, House of Europe за фінансову та організаційну допомогу під час роботи над цією книжкою, своїм підписникам на платформі «Patreon», які відчули, як важливо донести правду про єдність армії і народу. В цім єднанні сила і сенс нескореності нації і це вкрай важливо всім знати і саме цим жити і діяти варто саме зараз.
Що читачеві варто прочитати між рядками
Одеса в житті Андрія посідає особливе місце. У білій сорочці, з підкоченими рукавами, загорілий і щасливий він одразу не освідчився своїй майбутній дружині Юлії. Однак прийшов час й наважився на це. 24 серпня 2016-го року, на заповненому вщерть людьми стадіоні «Чорноморець», під час концерту гурту «Океан Ельзи», як і вся присутня тут зараз молодь, вони теж танцювали в парі і підспівували улюбленому своєму співаку. Лише вже на квартирі, за столом з друзями, пригублюючи коблєвське вино та заїдаючи його болгарською бринзою з достиглими на сонці томатами, на вушко коханій Юлії Пелепчук прошепотів своє найзаповітніше бажання, щоб стала його дружиною. І ось восьмий рік вони в парі. Ростять двох чарівних розумниць Улянку та молодшу Яринку, якій 16 червня пішов другий рочок. Андрій Степанович дуже пишається своїми дівчатами.
Дружина Юлія зробила вдалий переклад книги канадської письменниці українського походження Марші Форчук Скрипух «Ми робили бомби для Гітлера», про долю двох сестричок Лариси та Ліди Фезерук з Галиччини. В березні 1943 року їх розділили. В першій частині трилогії «Викрадене дитя» молодша Лариса отримала нове ім’я Марія і опинилася в сім’ї німецького офіцера, яка її взяли за свою до себе. Старшу Ліду, товарняком вивезли у вагоні для худоби, до Німеччини. З 12-ти років дітей там долучали до роботи і вони мали працювати і приносити користь своїм поневолювачам. Довідавшись про це від старших за себе, при реєстрації, 9-ти річна дівчинка приписала собі ще 4 роки. Так вона отримала єдиний примарний шанс: вижити на чужині. Після закінчення війни і повернення на Батьківщину, Ліда потрапила в табори Сибіру. Про пережите нею: не людські умови праці, жахливі злочини і людські приниження йдеться в цій книзі. І читач хвилюється: чи вдасться сестрам знову розшукати одна одну, зустрітись, побачитись та обійнятись… розповідатиметься в трилогії далі, яку так вдало переклала на рідну мову Юлія Любка.
Донечки теж тягнуться до книжок. Андрій Степанович вдома, вечорами залюбки читає казки з книжок, які йому приносить Яринка, що заслухавшись ними, на татусевих колінах, непомітно починає дрімати, а вкладена ним в ліжечко, поринає у свої казкові сни.
Так для себе заново непомітно відкрила знайому мені людину і побачила її в іншому світі, який вона так старанно і уміло вибудовує. Серцем, переповненим щирою любов’ю, робить свої добрі справи для людей, а світ – добрішим, бо чітко переконана, що і один у полі воїн.
Марія КОНКІНА
