Вимушена переселенка Лілія Падалка приїхала в Закарпаття з Харківщини. Тут, у селищі Королево, вона знайшла прихисток, рятуючи від жахіть війни своїх синочків Володимира та Михайлика. Старшому тоді було всього 6, а молодший був грудним немовлям. Тож покинути рідний дім було хоч і важким, проте єдиним правильним рішенням.
Батьки і зараз у небезпеці
– Війну ми зустріли у рідному місті Дергачі. Ми жили спокійним, розміреним життям, доки ворог не прийшов у наш дім з війною. Того дня я прокинулася від телефонного дзвінка мами, яка мені сказала: «Почалася війна!». Спросоння, сприйняла все як поганий жарт. Та коли вийшла на балкон, побачила спалахи вибухівки, гвинтокрили… Батьки, котрі жили у Цвіркунах, зранку о 8 годину вже були окуповані. Лінія фронту стояла по середині нашого міста. Було страшно, бо танки, гради стояли між їх будинками. Звідти обстрілювали Салтівку. Залишилися лише 2 родини: мої батьки і сусіди навпроти. І вони ходили в гості один до одного під прицілом автомату російського військового, котрий сидів на горі і контролював, хто куди переміщається. Магазинів і до того було мало, та після окупації і ті зачинилися. Виживали з тими запасами їжі, що було в будинку, в погребі. Сусіди, у котрих були малі діти, першими були змушені виїжджати через росію, бо інакше діти померли з голоду. Перед самою Салтівкою на окружній йшли бойові дії. Кожен крок контролювали і дозволяли виїхати тільки в росію. Вже звідти їхали в Литву чи Естонію. На кордоні тримали їх більше доби: допитували, перевіряли телефони, переписки, фотографії. Повністю все «обнуляли», аби ніяка інформація нікуди не потрапила. Батьки змогли в Естонії винайняти житло, – розповідає Ліля Ігорівна. – Мої батьки виїжджали в Естонію. Повернулися у рідний дім через пів року на деокуповані території. Від батьківського будинку залишилася лише коробка. Там треба повністю робити ремонт. Жили певний час у Харкові у сестри тата. У них були прильоти поблизу, та будинок вцілів. Та на днях був знову приліт неподалік будинку, пошкодило вікна, у селищі моїх батьків всіх евакуювали, там зараз дуже гучно, це неподалік Липців. Всі зараз живуть у родичів у Харкові, там теж не дуже тихо.
Рятувала синочків від вибухів та градів
З перших днів війни ми одразу почали гуртуватися, збирати продукти харчування і речі першої необхідності. Ховалися в погребі. Градами обсипали кожен день… У такому ми пробули до середини березня. Та більше моя психіка вже не витримувала. Гору взяв страх за дітей. Менший ще був груднячком. Тож всіляко огородити від страхіття намагалася перш за все старшого, вже свідомого сина. Я сказала чоловіку: «Готова їхати з синами будь куди, лиш би подалі від цього страхіття!», – зі сльозами на очах згадує Ліля те жахіття, – Евакуаційним потягом з кумою та її мамою ми поїхали… Коли чоловік віз нас на залізничну станцію, діти сиділи під сидіннями. Сипали градами. На вулиці було багато трупів людей. Не хочу це згадувати. Ми жил на 5 поверсі п’ятиповерхівки. Доки були у дорозі, поруч з нашим домом стався приліт. Повністю повилітали вікна, двері, обсипалися штукатурки, посипалися стелі…
– Приїхали спочатку в Коломию до сестри куми. Хотіли винайняти там житло, та нічого не знайшли. Зайшла на сайт «Прихисток UA» і там побачила оголошення сім’ї з Королева, котра готова прийняти сім’ю. Так ми приїхали на Закарпаття. Нас зустріли дуже тепло щирі, співчутливі люди, котрі прихистили абсолютно безкоштовно. В їх сім’ї ми прожили більше року, зріднилися з ними. Старший син у Королівському ЗЗСО №1 одразу пішов у школу. Торік у серпні молодшого віддала у ясельну групу дитсадка. Хлопчики добре адаптувалися, знайшли друзів. Вже торік ми винайняли будинок неподалік школи. Бо гроші у тій сім’ї, де нас прихистили, не хотіли брати, а нам було соромно жити в них так довго задарма. Бо ж повертатися додому все ще небезпечно. Старший син тут перейшов у 4 клас, зараз канікулах. Він також грає у місцевій футбольній команді, – розповідає жінка.
Пані Лілія розмовляє гарно українською і зізнається: «У мене вся сім’я російськомовна. Україномовна школа у нас була тільки у випускних класах. Мовлення на телебаченні теж було російським до 2014-го. Я ніколи не замислювалася над мовою спілкування. Проте, з часу повномасштабної війни, свідомо перейшла на українську».
Тепер жінка свідома того, що мова має значення. Бо вона більш за все мріє виховувати з чоловіком синів у рідному домі на рідній, мирній Харківщині…
Наталія КОБАЛЬ
