Віктору Миглис з Оноку всього 25 років, але він вже 4 рік боронить цілісність нашої держави у пекельних боях з клятим окупантом. Після 9-го класу сільської одинадцятирічки юнак вступив до Мукачівського військового ліцею, а відтак – у Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. На той період в Україні вже тривали бойові дії АТО-ООС. Тож стати військовим був повністю усвідомленим вибором хлопця. Юний випускник військового вишу у 2020 році одразу потрапив на фронт. Каже, що захищати Україну – його обов’язок. Головне, аби вдома рідні були у безпеці.
Спілкувалися ми із старшим лейтенантом, заступником командира зенітно-ракетної артилерійської батареї з морально-психологічного забезпечення новосформованої 151-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ України під час перебування вдома у відпустці. Його посада вимагає зміцнення бойового духу і підтримка морального стану побратимів. Каже, що психологічна атмосфера у колективі відіграє дуже важливу роль. Спілкуючись з підлеглими, найперше озвучує основне правило: «Під час сварок у жодному разі не брати в руки зброю, а вирішувати все словами!». Важливою для нього є і повага підлеглих. Каже, що її можна заслужити лише хорошим ставленням і турботою. А там, на війні, особливе братерство, бо ж пліч-о-пліч воюють і живуть разом…
Говорили з Віктором Юрійовичем довго – майже дві години, і не тільки про військову службу. Хлопець поділився своїми філософськими роздумами. Вражає, мудрість у такому ще молодому віці, набута гірким, обпаленим війною життєвим досвідом…
Відразу після академії – на фронт
– Відразу після навчання потрапив у 46-ий окремий штурмовий батальйон «Донбас». Проте мені було трохи легше, бо я потрапив у танкову роту, а танки зазвичай стоять за 30 кілометрів до лінії зіткнення. Бойові виїзди у нас були по кілька разів на тиждень. На початку служив переважно у Донецькій області, об’їздив її краще, ніж рідну Закарпатську, – розповідає Віктор. – Згодом мене перевели у іншу бригаду, але лишився на тому ж місці. Крайній раз я був вдома влітку 2021 року, а 3 вересня ми як заїхали на Донеччину поблизу Волновахи, виїхали тільки в листопаді 2022 року. Після відновлення сил та бойового складу. Відтак була Херсонська область… Наші ряди поповнили новобранці. Хоч і пройшли вони курс молодого бійця, проте бути готовим до війни морально – нереально. Це розумієш і загартовуєшся уже в боях. Тут варто зазначити, що хоч чоловіки витриваліші фізично, проте психологічно жінки більш стресостійкі. У надзвичайних ситуаціях їм легше скоординуватися, ніж нам.
За 4 роки війни на фронтових шляхах Віктора Миглиса було чимало різних випадків: як позитивних, так і поганих.
– Пам’ятаю бабусю з населеного пункту Степне, котра гарно до нас ставилася, наче дуже нас любила. Та коли зайшли збройні сили агресора, вона кардинально змінилася: почала їм розказувати, що ми з них знущалися, ображали, вони ледве виживали… А ще до нас приходив кожного дня дідусь туди, де ми проживали і кричав: «Вовка всем вам покажет!», і щоразу після його приходу через годину-дві були щоразу ближчими прильоти. Проте, були і позитивні моменти. Коли ми звільнили село, одна дівчинка років 6-7 подарувала мені оберіг – Ангелочка, він у мене до тепер на наплічнику висить. А її мама з великою каструлею з гарячою їжею бігла нас годувати. Такі приємні моменти запам’ятовуються. Навіть втома пропадає, коли бачиш щасливі очі звільнених від окупанта цивільних, котрі надивилися багато горя. Адже ворожі війська безжальні до українців. Було, що люди тікали від обстрілів, а вони проходили вперед і давили їх танками, – ділиться спогадами старший лейтенант Миглис.
Жахливі моменти фронтових буднів
– Десь на третій день після прибуття у військо застрелили хлопця. Коли вперше побачив, як з тіла витікає кров, не міг навіть поворухнутися. Товариш поплескав мене по плечу і сказав: «Вітьок, все нормально!». То був переломний момент, котрий навчив мене у стресовій ситуації не впадати у ступор. От біля Курахова поруч як прилетіло, мене ударною хвилею відкинуло далеченько. Хвилин 10 лежав не усвідомлюючи, де я і що сталося. Бронік важкий, дихати складно, ноги не відчуваю, але бачу, що крові нема, засунув руку під бронежилет – крові нема і це чудово. Так потроху почав приходити до тями. – розповідає хлопець. – Повномасштабне вторгнення я зустрів у новому підрозділі. У мене день народження 2 березня. Саме того дня у 2022-му ледь не потрапив у полон, вже виймав гранату… Ми їхали на машині, на рукаві – жовтий скотч, а у військових на блокпосту неподалік міста Волноваха – білий та червоний… Я не знаю, як проканало, але нас пропустили, дивом не вбили і взяли в полон… Ще був випадок, коли побратиму прийшло на телефон повідомлення від сусіда, що їхню хату зруйнував приліт і його дружина з двома дітьми загинули. Він вийшов з окопу і просто стояв у ступорі. Довкола літають снаряди, а він не реагує. Я ще з одним хлопцем силою затягли його у окоп. Його тіло на той момент наче закам’яніло… Ще страшним було видовище, коли собака несла в зубах руку людини…Та найважче психологічно забирати з поля бою вбитих побратимів.
– На позиціях наші очі і вуха – це радіостанція і спостережний. Коли ми на нулю втратили зв’язок – це було найстрашніше. Їжу нам приносили один раз на 10 днів. Це була не просто гаряча їжа, а зв’язок із зовнішнім світом, бо доки ми їли – слухали розповіді про те, що відбувається. Один період дуже прострілювали дороги і нам не могли довозити продукти, а оскільки там абсолютно нічого не працювало, ми брали їжу на розбитих заправках, аби вижити… А ще у прифронтових зонах є недобросовісні продавці магазинів, котрі неабияк наживаються на військових. До прикладу, дві літрові банки кока-коли купували там за 360 гривень, а пачку безакцизних сигарок – за 200 грн. Мій друг, з котрим разом навчалися у академії, з перших днів війни у полоні…
Віктор розказує, що на фронті складністю є те, що багато українських воїнів розмовляють російською мовою. У певних ситуаціях важко визначити своїх та чужих. Також дуже погано, коли до пораненого звертаються російською… Людина у стресовому стані не розуміє, що її чекає за хвилину: порятунок, полон чи смерть. І це дуже лякає.
Мама для Віктора найкраща і найрідніше. Він усвідомлює, наскільки вона за нього хвилюється і ніколи їй не розказую про військові прикрості та трафунки. Для мами у нього завжди все добре. Каже, що батьки завжди розуміють і підтримують його, а це там, на війні, вкрай важливо. І тішиться, що його батьки, молодший брат і бабуся не знають що таке війна… Хлопець усвідомлює, що саме мамина молитва не раз рятувала його. Ось, до прикладу, були випадки, коли осколок прилетів у ногу якраз в бік кишені, де був мобільний телефон. Гаджет розбитий, а нога ціла. Іншим разом осколок так само розірвав штанину і берці, а нога залишилася ціла. Каже: «Для чогось Бог мене береже!».
Віримо, що береже для щасливого, світлого майбутнього під мирним небом України!
З такими відважними хлопцями перемозі – бути! Хай береже його Бог!
Наталія КОБАЛЬ
